Читати книгу - "Син Сонця — Фаетон"

Слідчий глузливо усміхнувся. Миколі здалося: череп слідчого раптом поменшав, а вилиці зробилися ширшими. Квадрат перетворився на трикутник.

— Катастрофу? Яку катастрофу?

— Атомну.

— Вам не здається, що ви забагато на себе берете? Ви всього лишень рядовий інженер. Над вами не бракує людей старших, з більшим авторитетом. До речі, технічний бік справи — це не наша компетенція.

— Скажіть, ви — органи безпеки чи небезпеки?..

Слідчий проковтнув цей ризикований дотеп цілком незворушно.

— Бажаєте ознайомитися з висновками експертів?..

Микола мовчав. Він зважував: що ліпше для Оксани? Якщо слідчий дізнається, що летючки друкувала вона — її також заарештують.

Проте знати — мало. Треба довести.

— Ви знов почали гратися в мовчанку.

Микола тим часом думав: десь він бачив оце квадратне обличчя. Але де ж саме?..

Отруєний випускними газами мозок час від часу ніби хтось вимикав — як вимикають освітлення. І тоді з ядучого мороку напливали рухливі силуети — незнайомі людські обличчя й голоси, примарні дерева і птахи.

Три доби його не викликали до слідчого. Майже над самим вухом торохтів беріївський «воронок» — вихлопні гази стікали в камеру важко, мовби це була якась тягуча рідина.

У камері для чотирьох в'язнів його тримали одного. Микола вже знав: політичних тримають окремо. В цьому була своя перевага: можна видертися на верхні нари — там не так загазовано. То був його порятунок.

Де ж він бачив це квадратне обличчя? Де, де?..

А може, в якомусь попередньому житті? Що ми знаємо про власну підсвідомість? На те вона і є підсвідомість, що її неможливо проаналізувати за допомогою ratio. Несподіваний ген може вигулькнути із глибоких тисячоліть — і тоді до твого мозку зашкребеться така інформація, про існування якої земне людство навіть не здогадується. Саме це й сталося з нашим смертельно вимученим героєм. То було якесь інше бачення — поза межами звичайних людських можливостей.

Тепер Микола знав, що він — Максимко, син кріпака із Катеринославської губернії. Належить він капітанові «Отважного» Миронову. Це він і зробив Максимка юнгою. Матроси дуже любили свого капітана. Полюбив його і Миколка-Максимко…

Незабаром хлопець здружився з мічманом Скрябіним. Мічман жартома називав його Великим Провидцем.

Якось мічман сказав:

— Ось що, Провидцю. Коли нікого поблизу немає, можеш звати мене просто Володею. В мене брат такий, як ти.

Спершу Миколка соромився так називати мічмана. Та поволі звик.

Фрегат виходив за рубіж Великого Бар'єрного Рифу. Австралійський материк височів на горизонті лише своїми горами, що здалеку скидалися на смужку синіх, непрозорих хмар. На коралових островах, які тулились один до одного, рослинність була не така пишна, як на материку, але й тут усе зеленіло. Нещадне тропічне сонце стояло просто над головою, на судні обпікало навіть дерево, а до залізних предметів не можна було доторкнутись.

Коли підходили до Брісбена, Микола став мимовільним свідком розмови поміж Скрябіним і графом Курбським — бундючним, випещеним лейтенантом, якого ненавиділи матроси.

— Хто ваші секунданти? — запитав Курбський.

— Будемо битися без секундантів, — спокійно відповів Скрябін.

«Дуель, дуель!» — сполохано закалатало Миколчине серце. Він пригадав, що саме послужило причиною дуелі. Курбський жорстоко побив матроса, і Володимир відважив за це графові доброго ляпаса. Тоді Миколка й гадки не мав, що ця сварка може закінчитись дуеллю.

Судно зупинилося на рейді. До берега не підійти — надто мілко. Капітан, якого Миколка називав просто Федором Івановичем, дозволив матросам зійти на берег. Шлюпка з офіцерами відійшла першою. Миколка стурбовано стежив за нею — там сиділи Скрябін і Курбський.

Коли юнга опинився на березі, було вже пізно — ні мічмана, ні графа не було й близько. Миколка бігав вулицями міста, що здавалося йому великим селом. Візники куріли пилюкою, біля чинбарського заводу він шубовснув у смердючу калюжу, і тепер уся шкіра щеміла від їдкого розчину.

Хлопець зрозумів, що шукати офіцерів у місті — марна річ. Вибіг за околицю. Перед очима розляглася хвиляста рівнина, далі височіли гори. Добре наїжджена дорога вела в негустий гай. І Миколка побіг тією дорогою…

Це були дивовижні дерева. Стовбури такі самі, як у високих пальм, але маківки прикрашені листям велетенської папороті. Над зеленими маківками час від часу злітали барвисті зграйки дрібних папуг, мов підкинуті вгору квіти.

Та хлопцеві було не до краси австралійських субтропіків. Не зупиняючись, він уперто долав лісову дорогу.

Несподівано Миколка почув над головою оглушливий регіт. У тому реготі було щось дике, несамовите. Хлопець сховався під кущем широколистої папороті. А регіт котився лісом і ставав дедалі гучніший.

Згадка про Володимира змусила Миколку вилізти з-під куща і рушити далі. Та коли хлопець пробіг іще з півкілометра, регіт повторився. Він знову котився згори. Микола озирнувся, але нічого не помітив. Зненацька перед хлопцем виріс високий чоловік з рушницею в руках. У мисливських чоботах, підперезаний широким поясом, він ховав квадратне обличчя від сонця під крислатим капелюхом. Очевидно, за відзнаками та одягом незнайомець розпізнав у Миколці юнгу російського флоту. Пахкаючи люлькою, звернувся до хлопця ламаною російською мовою:

— О, юнга «Отважний»!.. Я імель візіт Петербург.

Далі на ледве зрозумілій суміші російських та німецьких слів пояснив, що він учений, вивчає різні народності, тож хай Миколка не боїться його. Він також попередив, що далі йти не можна, бо зараз розпочнеться полювання на «чорних круків».

Незнайомий схопив Миколку за руку й повів за собою в гущавину. Розсунувши кущі, показав на галявину. Там, навколо вогнищ, сиділи тубільці. Чоловіки тримали в руках списи. Тіло кожного воїна було або вкрите від пояса до колін шкурою кенгуру, або на стегнах сплетеною із трави пов'язкою. Груди прикрашені симетричними рубцями. Тут були