Читати книгу - "Дикі банани"

збирали дозрілий рис. Майже всі вони були в солом’яних конічних в’єтнамських брилях і коричневих куртках. Коричневий колір дуже поширений серед в’єтнамських селян. Але люди, яких ми побачили в прикордонних гірських селищах, — то ще не справжні в’єтнамці; вони належали до якоїсь більш-менш в’єтнамізованої національної меншості, що живе тут.

Отак їхали ми чудовою долиною, так званою Китайською Брамою, крізь яку протягом тисячоліття сунули з півночі на південь незліченні орди суворих воїнів, а з ними котилися й животворні хвилі китайської цивілізації.

Милуючись величною природою і чудовими краєвидами, працьовитими селянами на першому плані, ми під’їжджали до Тонкінської Дельти — осередку основних азіатських проблем як колись, так і тепер — нещасного краю, що з давніх-давен спустошувався безперервними війнами, батьківщини одного з найпрацьовитіших і найцікавіших народів Азії.

Назва В’єтнам з’явилася вперше у народних сказаннях 2878 року до нашої ери, але потім, наче метеорит, на довгі роки десь загубилась. І тільки значно пізніше — 258 року до нашої ери — країна увійшла в історію: про її долю і війни почали писати в китайських хроніках.

В’єтнамці, прабатьківщиною яких з незапам’ятних часів була Тонкінська Дельта, жили з своїми сусідами не дуже дружно; їх здавна вважали неблагонадійними і схильними до заколотів. Французи, розпочавши завоювання аннамської імперії[2], ще більше поглибили цю думку.

В 1858 році Анрі Муо, наприклад, твердив, що «аннаміти (так у той час називали в’єтнамців) — маленькі, худорляві, рухливі, поривчасті, нестримані, мстиві і надто зарозумілі». Казали, що вони «підступні, нещирі, брехливі й злодійкуваті», хоч інші, доброзичливіші судді, не могли заперечити, що в’єтнамці «скромні, гостинні, ввічливі, працьовиті, жваві, шанують начальство, люблять родичів».

Що б не приписували їм вороги, всі мусили визнати такі риси в’єтнамців, як незвичайна енергія, заповзятливість і хоробрість. Їхня енергія викликає тим більший подив, що в’єтнамці — жителі тропічної країни, де більшу половину року стоїть страшенна спека: адже це затримує розвиток творчої ініціативи. В’єтнамці виявилися сильнішими за згубний клімат. А що вже казати про їхню хоробрість!

Коли в середині XIX століття честолюбні французькі адмірали, за спинами яких стояли всевладні агресивні кола і уряд Франції, почали добиратися до аннамської імперії, вони, напевно, й не підозрювали, у гніздо яких кусючих шершнів засовують свої руки. Проте за тридцять років французи відносно легко завоювали Аннам: вони були краще озброєні, дисциплінованіші, мали набагато більшу матеріальну базу, ніж їхній противник, ослаблений внутрішніми чварами правлячої верхівки.

Французи багнетами завоювали країну, і управляти нею доводилося теж за допомогою багнетів. Та народ не скорявся. Протягом кількох десятиліть французького панування колонізатори не мали спокою: у країні то тут, то там вибухали збройні повстання. Адже це був той самий народ, про який іще дві тисячі років тому говорили, що він схильний до бунтів, той народ, що в X столітті скинув йз себе ярмо китайських імператорів, а в XIII — зупинив грізні монгольські орди, що налічували близько півмільйона воїнів; потім цей народ у важких кількасотлітніх війнах знищив на півдні велику державу войовничих цзямів, відібрав у камбоджійців гирло Меконгу, а решті Камбоджі і Лаосу нав’язав свій протекторат; він не раз перемагав у війнах з могутнім Сіамом і одночасно гострив свій меч у багатьох кривавих усобицях. Мабуть, французькі гордовиті адмірали, а пізніше губернатори не знали історії або забули, які в’єтнамці в’їдливі оси.

Французи панували, поки підкорений і роз’єднаний народ не мав спільної, великої мети. Та ось він знайшов її і почав переможну боротьбу за визволення. Не врятували колонізаторів ні літаки, ні напалм і мортири, ні американська допомога та озвірілі іноземні легіони. Перемогла неймовірна хоробрість усіх в’єтнамців, у тому числі й жінок та дітей, їхня здатність іти на нечувані жертви, надзвичайна дисциплінованість, їхня велика мета. Переміг дух То Він Дьєна, солдата з-під Дьєн Б’єн Фу, який загинув, кинувшись під гармату, щоб її зупинити, коли перервалися канати і вона почала котитися у прірву.

В цій війні в’єтнамці перемогли також завдяки гідній подиву далекоглядності, якої вони, безперечно, навчилися у китайців. Ворог, розлючений близькою поразкою, не перебирав методами та засобами і чинив жахливі злодіяння. І тепер у жилах холоне кров, коли переглядаєш повідомлення про злочини затонів колоніалістів. Хто міг би дорікнути батькам і рідним цих нещасних жертв, якби вони сповна — око за око відплатили кривдникам! А тим часом гнів в’єтнамських солдатів одразу щезав, як тільки вони брали ворога в полон. Полонений ставав ближнім, йому пояснювали мету справедливої війни, а потім відпускали на волю. Така незвичайна великодушність діяла краще за найгрізнішу зброю.

Ось характерний випадок, що показує нам спосіб мислення в’єтнамців. У боях під Лаї Чау, на північному заході країни, в’єтнамці взяли в полон чималий загін таї, які вислужувалися перед французами, одержуючи за це досить солідні запаси рису. Солдати-переможці були страшенно голодні, вони вже місяць їли тільки дике коріння, але ніхто не взяв і зернятка рису: здобич призначалася для харчування полонених. Через кілька днів сталося те, чого й варто було сподіватись: таї ладні були йти у вогонь і воду за своїх недавніх ворогів.

Кілька годин наш поїзд кружляв поміж гір, що ставали все нижчими та красивішими, і нарешті дістався до Тонкінської Дельти. Скільки сягає око — скрізь прохолодна плоска рівнина; безліч рисових полів, поділених межами — тамами, і сотні сіл у зелені дерев, переважно високого бамбука. Ця частина В’єтнаму, як і Китайська низовина з її надзвичайно родючим грунтом, належить до найбільш населених місць земної кулі.

У золотому промінні щедрого сонця все здавалося б привабливим, коли б не похмурі свідки недавньої війни: високі, масивні, збудовані з цегли сторожові вишки з бійницями на всі боки. Ці вишки французи будували вздовж стратегічних шляхів за два-три кілометри одна від одної. Ворожі велетні, нав’язані рівнині, не виконали свого призначення, не зупинили в’єтнамців, і тепер стоять порожні,