Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

— І закохувалися? — спитав жартівливо журналіст.

— А чому б і ні? Любов — це одна з найголовніших мотивацій для самовдосконалення. Але велику кількість таких роботів поки що зробити неможливо. Тож ми й надумали задля експерименту створити робота в людській подобі, щоб він змагався з нами, сперечався, прагнув випередити нас…

— Але чи не надто проста людина для змагання з роботом?

— Он воно що? Досі багато хто вважав, що робот ніколи не наблизиться до гомо сапіенс, а тепер уже, бач, людина “проста”…

— Дивлюся я на цей витвір і… Змагатися” з ним не так уже й легко. Чиєї подоби йому надали — когось конкретного чи це щось збірне, як у Гоголя: губи Никанора Івановича, а ніс — Івана Кузьмича?

— Ідею об’ємного бачення подав один молодий інженер науково-дослідного інституту — він працює в іншому місті. Нам сподобалося це незвичайне рішення, ми змоделювали його зображення й почали випробовування. Щоправда, довелося коригувати на основі реального об’єкта фази руху, манеру говорити та й усе інше.

— І ви не боїтесь, що цей інженер може образитись? Адже ви маніпулюєте його образом.

— Ми провадимо закриті досліди в лабораторії і нікому не показуємо їх. Ось тільки вам. Але, сподіваємося, що ви не називатимете його прізвища. А коли двійник матиме необхідний запас звичайної людської інформації, покажемо Ковальову робота. Гадаємо, що це навіть зацікавить дослідника… _.

— Точнісінько як в анекдоті, — раптом заговорила комп’ютеризована система. — Психіатр запитує…

— О, та він може й анекдоти складати? — з ще більшим подивом глянув журналіст на зображення, яке загадково підморгувало йому.

— Ні, використовує готові. Ми ввели йому в пам’ять різноманітні афоризми, гумор з “Крокодила”. Тепер він не дає нам життя, замучив дотепами…

Помітивши, що “молодик” йому глузливо підморгує, журналіст зніяковів.

— Ви вважаєте, що я нерозумна людина, бо весь час тільки розпитую? — звернувся він до робота.

— Що ви, я не роблю висновків про людину за першим враженням! — усміхнувся той.

— Досить мене морочити, — урвався терпець журналістові. Тепер він був певен, що з нього просто потішаються. — Я не вірю, що переді мною зображення, а не людина. Погляньте: і зітхає, і підморгує, і навіть глузує. До того ж — ерудит.

— А ви підійдіть, доторкніться — й самі пересвідчитесь.

Журналіст підійшов, проте йому забракло рішучості одразу простягти руку. Зрештою, зібравшись з духом, наважився торкнутися грудей робота.

— Ой, боюся лоскоту! — вигукнув той.

Журналіст відсахнувся. Йому здалося, що пальці відчули щось ніби тверде. Нагрів від лазерів, про який розповідав учений? Повернувся на місце і, притримуючи рукою стілець, знеможено сів.

— Дозвольте нарешті й мені сісти? — мовив робот і, підійшовши до стільця, гепнувся на нього.

— Зовсім як наш Даниленко, — посміхнувся вчений. — Іване Михайловичу, ви точнісінько так сідаєте на стілець. Наші звички передаються дітям і… навіть роботам. Один наш співробітник навчив його грати на більярді.

— Що? — схопився робот. — Хочете пограти? Приємно…

— Сиди. Зараз трохи збільшимо потужність у пучку — щось твоє зображення стає прозорим, мов привид. Мала яскравість.

— Миколо Олександровичу, я відрегулюю, оптику? — мовив Даниленко.

— Гаразд, — погодився Андрос. — Так ось, ми говорили про мотивацію. Щойно він сказав “приємно”. Що дає це почуття людині? Заспокоєність або стимул до подальшого самонавчання? Уявіть собі ранок, ви встали з ліжка…

— …ласкаве сонце, свіже повітря, гарно на душі, — продовжував почату фразу робот і насмішкувато зиркнув на журналіста.

— Саме це я й хотів сказати. А чи потрібне таке по чуття роботові, і якщо потрібне, то як його створити?

— Може, зіграємо в карти? — запропонував робот перетасовуючи колоду, яка хтозна-звідки взялась у нього в руках.

Співробітник регулював апаратуру, і яскравість зображення помітно змінювалась. Журналістові здавалося, що окремі його ділянки то сліпучо іскряться, то стають зовсім невидимі. Несподівано, коли яскравість різко збільшилася, пролунав тріск, як від розряду блискавки, навіть запахло озоном. Зображення здригнулося, карти з рук зникли. Щось штовхнуло його вперед… Крок, другий — і раптом…

— Товариші! — розгублено вигукнув журналіст і не почув власного голосу.

Він побачив, що роботів стало два — один попрямував до дверей, а другий лишився стояти біля стільця.

Андрос обернувся на вигук. Знову пролунав тріск, лазери вимкнулись, а керуюча машина продовжувала працювати.

— Іване Михайловичу, що ти робиш? — гримнув учений, побачивши, що робот посувається вперед, хоч лазери вже вимкнуто.

— Нічого не збагну, — бурмотів журналіст, коли робот раптом відчинив двері і зник за ними. — Де ж він? Пішов? А ви казали, що це зображення…

— Іване Михайловичу, — отямився нарешті приголомшений вчений з телефонною трубкою в руках. — Що ж це? Наш ДУДІН зник? Невже утворилася?.. Негайно за ним. Тільки неодмінно візьміть з собою кінокамеру. Ні, це неймовірно: плазмова людина? Народження плазмової системи в образі? Треба простежити. За кожним кроком, за кожною дією. Йти слідом. Ми на порозі унікального експерименту…

Потрапити у вихідний на виставку в парку “Сокольники” було не просто. Біля входу до головного павільйону, прикрашеного транспарантами і прапорами