Читати книгу - "Предок"

Поля клаптями — клапоть росте зелений, клапоть колоситься жовтий, клапоть зораний — охряно-червоний. У мене вікна білі — то порохом вони припадають не чорним і не сірим, а червоним!! А основне заняття іспанського агрикультора одвіку — вибирати каменюки з землі!/ — Прим. упор. ">[14].

Густіли вечірні тіні. В серці набирався нестерпний жаль…

Лясерда, Сандоваль і два ченці відстали від походу. Повільною ходою пустили коней. І «попустили поводи» своїх думок.

— Ще з дитинства зберігає пам’ять, — згадував дон Карльос, — спомин про один Страсний Тиждень — «Semana Sапta»… З усіх усюдів ідуть процесії… багато дерев’яних «рухливих» статуй. «le movimiento»… пливуть із процесіями, одягнені в шовк і оксамит… Ті статуї робили примітивні й трагічно-непристібні рухи… Сьогодні мені здається, що ми робили такі недоцільні й непристібні рухи. Що, власне, ми є такі «рухомі», дерев’яні статуї «le movimiento»…

Чернець-домініканець підвів гладко виголену, з вузеньким тільки віночком волосся, голову: — Часто закидували мені в Римі, — і не тільки самі ляїки, але й духовні — що ми, еспанці, вдягаємо святу віру в надто людські форми реальних страждань… А як розбудити в людях бажання пожертвувати Господеві, з любови до Нього, наші людські пристрасті?

— Офірувати пристрасті! — зітхнув Сандоваль. — Чи ж ми офіруємо їх цим безконечним походом? Чи… може служимо їм?

Глянув на довгу стяжку повозів і верхівців, що вилася попід горою, ховаючи вже свій початок за звислою над дорогою скелею.

— Справді: Страсний Тиждень! — зітхнув удруге.

Один по однім, тут і там, розсвічувались і палахкотіли світла смолоскипів.

Блимали свічки в руках ченців при труні і плакали прозорими, восковими сльозами.

«…в день останній землі воскрешу його…» — метав вітер звуками між коругвами.

Вийшли на ширшу долину. Початок походу вже зупинився. На великих марах спустили на землю труну. Довкола неї розставляли великі ставники з великими свічками. Розкладали килими, подушки, щоб ставати навколішки. Уставляли стільці для дам із почоту.

Жіноцтво вийшло з повозів, посходили з коней. І неначе табун чорно-білих птахів, утомлених довгим пролетом, оточили домовину. Мармурово-біле обличчя королеви схилилося над труною. Широкий, жалібний одяг перетворював її на зломлену бурею й перехилену до землі величезну квітку кампанулі.

Схилилась іще нижче. І аж тоді збагнула, що домовини ще не відчинено. Зробила знак рукою.

Як уже ввійшло в звичай, на кожній зупинці, шестеро слуг відчиняли тяжке віко труни. І всі, що були довкола, відійшли «на віддаль людського голосу».

Донья Хуана незабаром сподівалася знову стати матір’ю[15].

Вірила, що незвичайні враження можуть відбитися на вигляді її дитини. А всежтаки не могла відірвати очей від обличчя «свого Феліпе» — обличчя, що за життя видавалося їй таким винятково гарним, винятково досконалим!

Боже, Боже!.. Якже страшно видовжився його, ще й за життя трохи задовгий ніс! Як стемніла скіра на «світлі її життя!»[16]. Як здеформувались від бальзамування уста, що так жадібно пили з келиха життєвих утіх…

А очі! Прикриті зсинявілими повіками… Тепер уже ніколи й нічого не побачать! Не побачать і тієї, — другої дитини! — що народиться погробком: по смерти батька.

Охоплена жахом порожнечі, що не має дна, донья Хуана тремтить перед уявною безоднею відвічних таємниць…

Ноги вгинаються під нею. Падає обличчям на труну і, не голосом, тільки «тінню голосу» стогне: — Феліпе! Ти, ще побачиш!.. побачиш?..

І вухо ніби вловлює в органі вітру відповідь-подих: — По-ба-чу-у-у!

Донья Хуана тремтить, із жаху й радости одночасно. За ввесь бо довгий час блукання, це вперше «озвався» до неї її Феліпе!.. Це знак! Він таки живе!

І чудо буде!

Подвійне коло палаючих восковиць та заслона з кадильного диму відділює від світу королівську пару: труну й удову. І не знати, що замкнене в тім колі: життя, смерть чи божевілля?…

А там, де дами з почоту розмістились на подушках і складаних фотелях, чекаючи приходу королеви, — також не реальне життя, тільки маячення й мука… Пошарпані думки, розшматовані серця… Уста — без слів, сумні очі — без сліз.

Беата де Кастро заплющила очі й сперлась головою на рамено Інес де Валькорсаль. Мовчать, і ця і та.

Ця умова «мовчати вкупі», в’яже їх. Ні, не тільки це! Хоч ніколи й ніхто не промовив те слово, тож — не таємниця, що Інес не має щастя з чоловіком.

І в цій кошмарній мандрівці може і ліпше їй, ніж у власних палатах-в’язниці…

А Беату чекає така сама доля! Хіба ж не бачить Інес, як усе густішим серпанком жалоби заволікується Беатина ясна молодість?

Хіба ж це так собі, ні з чого, на її гарному юному личку все триваліше спочиває вираз «Семиболісної Діви Марії» — як говорить донья Кляра, маркіза де Алькатраз, головна дама — «camerera mayor» королеви, що сама — он! — підходить до мовчазних приятельок.

Та ж несе за нею світильню з оранжево-чадним прапорцем угнутого світла, що від нього на мить зазолотилось біле волосся під удовиним чепцем-«квефом» камерери. Усміх її також засвітився відблеском минулої краси.

За старою дамою йшов патер Інніґо де Санто Еспіріто. А за ним фрай[17] Антоніо, предобрий чернець-францисканець. Обидва ніколи й ні в чім не погоджувались. Однак увесь час шукали один одного. І тому, де білів домініканський одяг падре Інніґо, там не могла не бути й брунатна францисканська ряса з довгим каптуром і білим мотузом-поясом цінґулюма.

За ними пажі також несли світильники.

— Не помилялась, слухаючи вас обидвох заразом, — промовила донья Кляра до Інес і Беати. — Не перешкоджу вашій приятельській конфіденції?