Читати книгу - "Пан Ібрагім та квіти Корану"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дівчина мені усміхнулась.
У цю мить з алеї вигулькнув чоловік, що біг, наче пацюк, а за ним із криком повія:
— Украли! Моя сумочка! Ловіть злодія!
Не вагаючись ні хвилини, я витягнув ногу вперед. Злодій розпластався за кілька метрів. І я наскочив на нього.
Злодій подивився на мене і, побачивши, що я ще дитя, посміхнувся, наміряючись дати мені прочухана, та оскільки на вулицю вигулькнула дівчина, горлаючи дедалі гучніше, він схопився на ноги і змився. На щастя, крики повії мене врятували.
Похитуючись на високих підборах, дівчина підійшла ближче. Я простягнув їй сумку, яку вона радісно притиснула до пишних грудей, що вміли так гарно колихатися.
— Дякую, хлопчику. Як я можу тобі віддячити? Хочеш спробувати разок?
Вона була старою. Їй було близько тридцяти. Але пан Ібрагім завжди казав, що жінок не слід ображати.
— О’кей.
Ми піднялися. Власниця мого ведмедика була дуже обурена тим, що її колега вкрала мене у неї. Коли ми порівнялись із нею, вона шепнула мені на вухо:
— Приходь завтра. Я також зроблю це безкоштовно.
Я вирішив не відкладати на завтра…
Пан Ібрагім та повії ще більше ускладнювали моє життя з батьком. Я вдався до порівняння, що призвело до жахливих і запаморочливих висновків. Поряд із татом мені завжди було холодно. Тоді як з паном Ібрагімом і повіями ставало тепліше й світліше.
Я дивився на високу і глибоку бібліотеку, що передавалась у спадок, на всі ці книжки, що буцімто вміщають квінтесенцію людського розуму, перелік законів, невловиму сутність філософії, я розглядав їх у сутінках — Мойсею, зачини віконниці, світло нищить оправи — потім дивився на батька, що читав, сидячи у кріслі, ізольований у колі світла від торшера, яке, наче жовте сумління, падало на сторінки книжки. Він закрився у стінах своєї науки, приділяючи мені уваги не більше ніж собаці (собак він, до речі, ненавидів), і навіть не намагався кинути мені бодай одну кістку своїх знань. А якщо трохи пошуміти…
— Ой, пробач…
— Помовч, Мойсею. Я читаю. Я — працюю…
«Працювати», яке пишномовне слово, що служить незаперечним виправданням на всі випадки життя.
— Вибач, тату.
— Слава Богу, що твій брат Попол був не таким.
Попол — це друге ім’я моєї нікчемності. Щоразу, як я щось роблю не так, мій батько кидає мені в обличчя спогад про старшого брата. «Попол був дуже старанним у школі. Попол любив математику й ніколи не бруднив ванної. Попол ніколи не пісяв повз унітаз. Попол любив читати книжки так сильно, як і його батько».
Чесно кажучи, навіть спогад про те, що мама пішла з Пополом незадовго після мого народження, болить менше, ніж імовірність проживання поряд із такою живою досконалістю, як Попол; це виходило б за межі моїх можливостей.
— Тату, як ти гадаєш, Попол мене любив би?
Батько розгублено розглядає моє обличчя, точніше, намагається його розшифрувати.
— Що за запитання!
Ось і відповідь: що за запитання!
Я навчився дивитися на людей очима батька. З недовірою, презирством… Розмови з арабом-бакалійником, хоча він і не араб, адже «араб — це той, хто тримає бакалію відчиненою пізно ввечері та в неділю», послуги повіям — усі ці речі я складав у потаємному сховку моєї душі, яка не становила офіційної частини мого життя.
— Чому ти ніколи не посміхаєшся, Момо? — запитав мене пан Ібрагім.
Це був справжній підступний удар під дих, я не був готовий до такого запитання.
— Посмішка — це забаганка багатих людей, пане Ібрагіме. У мене немає на неї коштів.
Якраз щоб позлити мене, він розплився в посмішці.
— Бо ти гадаєш, що я належу до багатих?
— У вашій касі завжди є гроші. Я не знаю нікого, хто протягом усього дня мав би перед собою так багато купюр.
— Але гроші потрібні для того, щоб платити за товар і за приміщення теж. Уяви собі, наприкінці місяця мені залишається зовсім небагато.
І він посміхнувся ще дужче, ніби кепкуючи з мене.
— Пане Ібрагіме, коли я кажу, що посмішка — це забаганка багатих, то маю на увазі, що вона для щасливих людей.
— Отут ти й помиляєшся. Саме посмішка робить людей щасливими.
— Так я й повірив.
— Спробуй.
— Кажу ж, так я й повірив.
— Ти ж увічливий хлопчик, Момо?
— Мушу, інакше отримаю ляпаса.
— Ввічливість — це добре. Але люб’язність — іще краще. Спробуй посміхнутись, і тоді побачиш.
Що ж, з огляду на те, як мило пан Ібрагім, який періодично підкидає мені баночку тушкованої капусти зі шматочками сосисок найвищої якості, просив мене про це, варто спробувати.
Наступного дня я справді веду себе, як хворий, якого вночі накололи: посміхаюся геть усім.
— Ні, мадам, перепрошую, але я не зрозумів завдання з математики.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ібрагім та квіти Корану», після закриття браузера.