Читати книгу - "Скорочено Мертві душі"

В їдальні вже стояли два хлопчики (одному 8, а другому – 6 років), сини Манілова. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Усі сіли за стіл.

Хлопці мали чудернацькі імена давньогрецького походження – Фемістоклюс і Алкід. Манілов почав вихвалятися своїм старшим сином Фемістоклюсом, якого планував вчити по дипломатичній частині. Лакей, що стояв позаду, втер хлопцеві носа і дуже добре зробив, інакше капнула б у суп чималенька стороння крапля. Розмова почалась за столом про втіхи спокійного життя, яку господиня переривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже уважно дивився на співрозмовників і, як тільки помічав, що вони готові вже посміхнутися, ту ж мить розкривав рот і сміявся старанно. Мабуть, він був людина вдячна і хотів заплатити цим господареві за гарне ставлення.

Коли встали з-за стола, і Манілов хотів провести гостя у вітальню, Чичиков заявив, що має намір поговорити про одну дуже потрібну справу. Чоловіки пішли у кабінет. Після усіх люб'язностей Чичиков запитав Манілова, чи той давно подавав ревізький реєстр. Хазяїн не пам'ятав. На запитання: "Як багато з того часу у вас померло селян?" Манілов теж не міг відповісти, тому покликав прикажчика, який сказав, що померло чимало людей. Чичиков попросив прикажчика порахувати усіх і зробити реєстр. Коли прикажчик вийшов, Манілов запитав, навіщо це потрібно. Чичиков почав пояснювати, що хоче купити селян, але мертвих, які, проте, значилися б у ревізії, як живі. Манілов дуже здивувався, навіть подумав, що це жарт. Потім подумав, чи не зсунувся гість часом як-небудь з глузду. Чичиков знову повторив, що його цікавлять саме душі, що справді вже померли, але купуватиме він їх, як живих. Манілов боявся закону, але Чичиков сказав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні мита. Павло Іванович спитав за ціну. Манілов сказав, що платити за мертвих не треба, і він сам бере на себе купчу. Задоволення пойняло Чичикова після таких слів. Хоч який він був поважний і розсудливий, та тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа в пориві радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов глянув на нього з деяким подивом.

Обидва приятелі довго тиснули один одному руку і довго дивились мовчки один одному в вічі, у яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її помаленьку, він сказав, що не погано б купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався в місто. Потім узяв капелюх і почав прощатись. Чичиков попрощався з Лізою Маніловою і дітьми, пообіцявши привезти їм гостинці. Потім Манілов пояснив кучеру Чичикова, як доїхати до Собакевича. І Чичиков поїхав, супроводжуваний довго поклонами і помахами хусточки господарів.

Манілов ще довго думав про те, якби було гарно розбагатіти, стати разом з Чичиковим генералами. Дивне прохання Чичикова урвало раптом усі його мрії. Він ніяк не міг збагнути плани Чичикова.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ГЛАВА III

А Чичиков у приємному настрої сидів у своїй бричці, що давно котила стовповим шляхом. Прикидання, розрахунки й міркування, що перебігали по обличчю його, видно, були дуже приємні. Та раптом почалася гроза, дощ линув відразу як з відра. Селіфан не знав, куди їхати. Він пустився навскач, мало гадаючи про те, куди приведе взята дорога. Дощ, здавалось, заклався надовго. Курява, що лежала на шляху, швидко замісилась у грязь, і коням ставало важче тягти бричку. Чичиков уже починав дуже непокоїтись, не бачачи так довго села Собакевича. Він почав примічати, що бричка хилялась на всі боки і обдаровувала його добренними штовханами. До того ж, Селіфан був на підпитку. І згодом він так вивернув бричку, що Чичиков і руками й ногами бебехнувся в грязь. Він почав сварити кучера і пообіцяв відшмагати. "Як милості вашій буде завгодно", — відповів на все згодний Селіфан. На таке міркування пан зовсім не знайшов що відповісти. Було вже темно, та в цей час почувся собачий гавкіт. Зраділий Чичиков дав наказ поганяти коней. Виявилося, що Селіфан заїхав у якесь село. Кучер постукав у хвіртку, висунулась якась жіноча постать, питаючи: "Хто стукає? Чого розходилися?". Чичиков попросив пустити переночувати, сказавши, що він дворянин. Їх впустили. Вийшла якась жінка, молодша, ніж перша, але дуже на неї схожа. Вона провела Чичикова в кімнату. Чичиков кинув мимохідь два погляди: кімната була обвішана старенькими в смужку шпалерами; картини були з якимись птахами. Він почував, що очі його злипались. Через хвилину ввійшла господиня, літня вже жінка, в якомусь спальному чепці, одна з тих матінок, невеликих поміщиць, що скаржаться на неврожаї, збитки і держать голову трохи набік, а тимчасом складають потроху грошенята в пістрьові торбинки, розміщені по шухлядах комодів.

Чичиков перепросив, що потурбував несподіваним приїздом. Потім запитав, у яких місцях він перебуває, чи знає жінка Манілова. Та вона сказала, що не знає ніякого Манілова, а тут є поміщики Бобров, Свиньїн, Канапатьєв, Харпакін, Трепакін, Плєшаков, які мають лише по 20-30 кріпаків. Чичиков побачив, що він заїхав у глушину. Жінка наказала служниці почистити одяг Чичикова та приготувати постіль.

Прокинувся Чичиков на другий день уже досить пізнього ранку. Обвівши поглядом кімнату, він тепер помітив, що на картинах не самі були птахи: між ними висів портрет Кутузова і ще якогось чоловіка. Чичиков одягнувся і визирнув у вікно. Він побачив подвір'я з птицею і город. За городами починалися селянські хати, які хоч і були побудовані далеко одна від одної, виглядали гарно. "Та в неї сільце не мале", — сказав він і поклав собі зразу