Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

— Діло делікатне. Нехай Сікач посторожить вас у коридорі. — На ці слова напарника боді-гард вишкірив свою вставну щелепу, але на виконання мовчазного кивка шефа ретирувався за двері.

— Пригадуєте, шеф, коли грохнули Артура і ми на поминки їздили? — розпочав Едік, як і належиться політтехнологу, із витоків питання. — То треба віддати належне, Петре Павловичу, глибині душі вашого серця. Артуша був паскуда рідкісна. Тому його й ліквідували, але ви віддали шану його пам’яті, хоча, ви пам’ятаєте, писали тоді, що то Сікача робота. По почерку, мовляв, видно. І бізнес його попав до вас нібито підозріло. Але то проза. Я не про те. Я про вічне. Тоді ви розчулились і по дорозі додому із похорону ділилися, що вас вразило в момент прощання із другом. Пам’ятаєте склеп, у який засунули Артура?

— А, да-да. От відгрохав, падло, гробище. Як же не помню. — То був той випадок, коли Едік Гошу філігранно зачепив за живе. — Бізнес ми, конєшно, забрали, а склеп той прихопить не випадало. Куди того Артушу викидати? На вулицю? Було би не по-християнськи. І опять же по твоїй часті — для іміджу удар, якби взнала общественость.

— Дуже правильна розкладка, тому тоді ви мені доручення дали. Щоб усякі там артуші в гробу перевернулися від заздрості. Доручили, значить, попрацювати креативному центру мозковому. Але так, як ви кажете, по-взрослому. Щоб ахнули, як писав великий Кобзар, мертві, живі і ненароджені, — було видно, що клієнт, як називав Едік кожного наступного нардепа, визрів, занурюючись у похоронні спогади.

— Так ти поработав? Артуші, говорять, той саркофаг на гробу спорудив нєкий великий народний лауреат зі Львова, що Бандеру зліпив на Привокзальній.

— Та що там лауреат. Ви ж мене знаєте, Петре Павловичу. У мене масштаб міжнародного класу. — Для себе особисто Карасяєв виділяв подумки ключове слово «міжнародний», бо йшлося про світові тарифи, які за визначенням мусять бути у рази вищими, ніж внутрішньополітичні. — Не буду сперечатися із вами, коли ви кажете, що ваш піар-менеджер — то як Мессі у «Барселоні». Ви знаєте, скільки підвалювало всіляких різних олігархів, щоб переманить мене, але я працюю тільки з вами і тільки для вас.

— Хвали мене, язичку, — ліберально поплескував по плечу підлеглого бос. — Нє, ти молоток у мене, Едічка. А вот, кстаті, чого ти оце, як ти кажеш, зі мною і на мене работаєш? От як ти об’ясниш?

Едік зробив вигляд, що глибоко задумався, але цю заучену тираду він виголошував кожному своєму клієнту, причому не один раз. І кожен з них слухав цю муру, просто захлинаючись від кайфу:

— А тому, Петре Павловичу, що усе це шобло лише думає, як би на горбу народному писки напакувати. Злодюга на злодюзі і злодюгою поганяє. На усіх гілках влади. От що таке українська політика і псевдоеліта національна. А ви — ви не такий. Ви син свого народу, що з нього вийшов. Важко склалася доля у молодого хлопчини. Мало не з дитячих літ зазнав, що то значить баланду на зоні смоктати, але не зламався, навіть не зігнувся. Навпаки — загартувався наче спеціально на двох ходках. Щоб потім узяти на себе велику історичну ношу і вести рідний знедолений народ у Європу протягом уже трьох скликань. Раз добром нагріте серце — вік не прохолоне. От чому я з вами, шеф. І ще поважаю я вас, Петре Павловичу, як великого патріота. Де ще у нас є, як тепер кажуть, такі олігархи, які піднімаються зранку під величаві звуки нашого Державного гімну? Де у й кого висять у світлиці портрети президентів нашої соборної і самостійної держави? Хто дає гроші, нажиті непосильною працею, на парафію свого округу? Інший, шубравець, мандата вхопив — і поминай, як звали. А ви от навіть поселилися на рідній землі у рідному селі. Разом із виборцями ділите усі незгоди світової економічної кризи.

— Ти не думай, Едя, що я не в курсах — що я не знаю, що серед вашого брата шулер на шулері, у якого одне на умі — як би обчикрижить народного обранця і витрусить йому карман із чесно заробленими грошима у ході реформ. Но я тебе ціню за те, що ти не такий — що ти отак на встречах із трудящиміся правду-матку ріжеш, як оце зараз. Ну да ладно. Так шо там Арфуша із його саркофагом? Ти, Едік, давай тримай язик за зубами, але ті писаки рідко, але об’єктивно освіщають. То таки Сікач завалив того муділу, щоб ти знав. А що було робить — або він мене, або я його. Закон джунглів. І що ти там про лауреата кажеш?

— Сошка мєстного разливу, той лауреат, — скривився Карасяєв у гидливій гримасі. — Нехай ліпить своїх козаків зі стрільцями. Я ж знаю, на кого працюю. Тому, щоб усе тут було адекватно масштабу вашої особистості, я вийшов на Флоренцію. На батьківщину Мікеланджело. Ну ви ж знаєте такого, безумовно.

Едік любив отак лупонути по лобі свого елітарного піддослідного релікта, що той у неймовірних муках намагався заворушити своєю півзвивиною. То була чи не єдина його погана звичка, яка не раз призводила до розірвання контракту. Ні, Едік знав, що середньостатистичний освітній рівень народних депутатів — нижче першого курсу ремісничого профтехучилища із гірської місцевості. Знав, а все ж, аби роз’ятрити заклопотану державними справами депутатську душу, наводив якісь там факти із підручників для середнього чи старшого шкільного віку, і від удару такого нижче пояса його омандачені пітекантропи лише очицями своїми вип’яченими кліпали. Ризикована справа для кожного політтехнолога — промацувати те, чого нема, — рівень освіченості чи просто начитаності народного депутата…

— Шо-то не в курсах. А може, забув. Анджело, такий оброслий, кажісь,