Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

Співбесіда відбулася в день тридцять п’ятого дня народження Лори і тривала лише кілька хвилин. Містер Пардью запитав її, який чай вона бажає, і налив їй чашку. Вони поставили одне одному ще кілька важливих запитань перед тим, як він їй запропонував роботу і Лора погодилася. Ліпшого подарунка годі сподіватись — у Лори з’явилася надія.

Свист чайника відволік її від спогадів. Лора прихопила чашку чаю разом з ганчіркою для витирання пилу й поліроллю і попрямувала в садову вітальню. Вона ненавиділа прибирання вдома, особливо коли жила з Вінсом. Але в Падуї вона прибирала залюбки.

Коли Лора почала тут працювати, будинок був трохи занедбаний. Не брудний, не безладний, але з відбитком того, що йому довго не приділяли належної уваги. Багато кімнат не використовувалося. Ентоні проводив більшість часу на веранді чи у своєму кабінеті, гості, що залишалися б ночувати в зайвих спальнях, не бували тут ніколи. Обережно, лагідно, кімната за кімнатою, Лора повернула будинок до життя. Усі кімнати. Крім кабінету. Лора ніколи не заходила до кабінету. Ентоні повідомив її із самого початку, що до кабінету заходить тільки він, і, коли його там немає, кабінет зачинено. Вона не розпитувала. Але всі інші кімнати, прибрані, чисті та свіжі, готові були прийняти гостей будь-якої хвилини, навіть якщо ніхто й не завітає.

На веранді Лора знайшла фотографію в срібній рамці, відполірувала склянку й срібло, які залишив Ентоні. Він говорив, що цю жінку на світлині звали Тереза. Лора думала, що, напевно, він дуже кохав Терезу, адже її фотографія була одна з трьох у будинку. Інші — копії фотографій Ентоні й Терези разом. Одна стояла на шафці біля ліжка в його кімнаті і ще одна — на туалетному столику в найбільшій спальні, що у тильній частині будинку. За усі роки, що Лора знала Ентоні, вона ніколи не бачила його таким щасливим, як на тих світлинах.

Коли Лора пішла від Вінса, наостанок вона жбурнула велику фотографію з їхнього весілля у сміття. Та перед цим вона не полінувалася розчавити підбором скло над самовдоволеною пикою свого колишнього подружжя. Селіна з «Сервісу» якраз для нього. Він повний і несосвітенний придурок. Вона визнала це вперше, навіть у своїх думках. Але поглянувши правді у вічі, Лора не почувалася краще. Лише шкодувала, що згаяла з ним стільки років. Із ним, а ще з незакінченою освітою, без досвіду роботи, без засобів до існування. Вибір у неї був невеликий.

Закінчивши на веранді, Лора заходилася прибирати сходи — своєю ганчіркою вона начищала до блиску закручені дерев’яні поруччя. Авжеж, Лора часто думала про кабінет. Але вона поважала особисте життя Ентоні, як він поважав її особисте життя. Нагорі, з найбільшої спальні, відкривався найліпший краєвид — сад позаду будинку. Цю кімнату Ентоні колись ділив з Терезою, але зараз він перебрався до меншої спальні поруч. Лора розчинила вікно, щоб впустити свіже повітря. У саду якраз квітнули троянди: шелестіли на вітрі яскраво-червоні, рожеві, кремові бутони, а поміж ними виринали невагомі півонії й сапфірові списи живокосту. Запах троянд линув у теплому повітрі, і Лора глибоко вдихала цей хмільний аромат. У цій кімнаті завжди пахло трояндами. Навіть посеред зими, коли сад спав під снігом, а на вікнах мороз малював свої візерунки. Лора розрівняла та пригладила й без того ідеально рівні простирадла на ліжку, збила подушки на тахті. Зелене скло туалетного столику блищало на сонці, але вона протерла його ще раз. Треба виправити ще одну дрібницю. Маленький блакитний емальований годинник знову зупинився об 11:55 і не цокав. Кожного дня він зупинявся саме о цій порі. Лора поглянула на свій наручний годинник і переставила стрілки. Вона обережно прокрутила ключик, поки знову не почулося негучне цокання, і лише після цього поставила годинник назад на камін.

Грюкнули вхідні двері — Ентоні вже повернувся з прогулянки. Звуки після цього засвідчили, що Ентоні ключем відімкнув двері кабінету, потім відчинив і зачинив їх за собою. Лора чула це багато разів. На кухні вона запарила кави, виставила її на тацю разом із чашкою та блюдцем, срібним глечиком з вершками й тарілкою легкого печива. Вона пронесла сніданок через коридор і обережно постукала у двері кабінету, а коли вони відчинилися, передала тацю Ентоні. Він виглядав стомленим, прогулянка більше виснажила його, ніж наснажила.

— Дякую, моя люба.

Лора з сумом помітила, що його руки злегка трусилися, коли він забирав у неї тацю.

— Може, ви хочете на ланч щось особливе? — якнайлюб’язніше запитала вона.

— Ні, ні, гадаю, все, що ти приготуєш, буде смачно.

Двері зачинилися. Повернувшись на кухню, Лора вимила брудну кружку, яку, напевно, залишив Фредді, їхній садівник. Він почав працювати в Падуї кілька років тому, але їхні стежки рідко перетиналися. Лора шкодувала про це, бо він їй подобався й вона хотіла б познайомитися з ним ближче. Фредді — високий, темноволосий, однак не настільки вродливий, щоб здаватися банальним героєм-коханцем. Невиразний шрам простягався від його носа до верхньої губи і трохи зморщував рот з одного боку, але якимось чином оця однобока усмішка робила Фредді навіть іще привабливішим. Коли їм випадало спілкуватися, він завжди поводився чемно, проте це була лише ввічливість, не більше, тож Лора не наважувалася нав’язувати йому своє товариство.

Лора почала розбирати стос паперів. Листи краще забрати додому і надрукувати їх на ноутбуці. Коли вона тільки починала працювати в Ентоні, інколи їй доводилося вичитувати його рукописи і друкувати їх на старій електричній друкарській машинці, але кілька років тому він, на жаль для Лори, припинив писати. У юності вона сама хотіла пов’язати свою професію з красним письмом, стати письменницею чи,