Читати книгу - "Скалаки"

В кутку щось глухо мукнуло. Заїжджий тільки тепер помітив там худющу, кошлату корівчину.

— Гаразд,— мовив він, коли дід розсідлав коней.— Тепер підстели та засип вівса.

— Паночку ласкавий, нема в нас чим підстелити.

— А ото що? — заїжджий показав на купу соломи, що її загледів у другому кутку.

— Тим ми нашу Лиску годуємо, паночку. То вже вся наша солома, скоро й та скінчиться.

— Брешеш! Підстели, та живо, а то...

— Пане ласкавий, у нас же оця одна корівчина лишилася, позабирали всіх або самі подохли, та й цій уже недовго... Поки що хоч трохи молочка дає. Бідуємо, паночку...

— Ну, годі, годі, старий лисе. Підстелиш, чи тобі...— Й запопадливий слуга замахнувся нагаєм, що його держав у руці.

Старий нехотя повернувся й, зітхнувши, пішов у кут.

— Не чіпайте! Це нашої Лиски солома! — розітнувся зненацька дзвінкий дитячий голос.

Обидва чоловіки здивовано глянули на хлоп’я, що заступило дідові дорогу. Дід злякався; чужий підняв нагая й хотів уже оперезати хлопця.

— Паночку, та ж воно ще дурне! — скрикнув дід, потім додав суворо, проте не дуже твердо: — Пусти, Їржику! Чуєш, що кажу?

І хлопець, понуривши голову, одійшов.

Старий нахилився над соломою, тоді випростався й знову глянув на заїжджого. Та, прочитавши в його очах той самий невблаганний наказ, поніс солому до панських коней.

— Іще, ще! Товще стели! — звелів чужинець.

Хлопчик вийшов у сіни. Йому несила було бачити, як стелять панським коням поживу бідолашної Лиски, а вона сумно дивиться на огирів своїми великими очима.

— А тепер засип у ясла та напій коней!

— Пане ласкавий, та що ж я їм дам! Ото було трохи солімки для корови, та й ту мусив...

— Ну, ну, не одбріхуйся, старий лайдаче! Однаково ж сам знайду! — Висмикнувши з щілини скіпку, заїжджий швидко вийшов у сіни й підійшов до дощаного засіка біля стіни. Піднявши віко, він одкинув убік кілька порожніх мішків. На дні засіка були висівки, а в кутку стояв низенький кошик із грубим чорним борошном, схожим на пилюку.

— А це що? — показуючи пальцем на висівки та борошно, спитав панський слуга селянина, що вийшов слідом за ним. І бридко осміхнувся, блиснувши очима.

Старий підвів сиву голову, його очі під білими бровами спалахнули гнівом. Та він тільки промовив глухо і начебто спокійно:

— Паночку, то ж ми самі їмо, це наш останній припас. Як доїмо, лишимося зовсім без хліба.

— Викручуєшся, не хочеш нічого дати панським коням! Збери все оце й засип у жолоб!

— Ласкавий пане, це ж усе, що в нас є!

Та ласкавий пан тільки владно махнув рукою; плащ його розхристався, і на темному каптані блиснуло срібне гаптування.

— Усе в нас жовніри забрали: й худобу, і хліб, і пашу; нема нічого, як виметено, ласкавий паночку, самі голодом терпимо...

Та надаремно відмагався старий господар, довелося йому скоритись наказові «пана», котрого селянин мав за якогось офіцера. Всякий опір був би марний: що він, старий дід, міг удіяти сам проти двох озброєних чоловіків?

«Пан» пішов у світлицю, попередивши, що іще прийде перевірити. А хлоп’як поплентався до хліва за дідом, котрий мусив годувати коней своїх кривдників, і почав гладити худу корівчину. Він не міг уже дивитися на коней та коштовну збрую. Перше вони так уподобалися йому, він і не бачив ніколи таких гарних. І вуздечки, й сідла були гарні; в хлопця аж очі загорілися. А тепер він одвернувся до корови, що жадібно злизувала солому, розсипану під жолобом.

— Ходімо, Їржику, ходімо,— з дрожем у голосі сказав старий онукові, скінчивши свою гірку роботу.— Боже, боже! — зітхнув він, звівши очі догори. Уже в сінях дід і онук почули за собою слабеньке, глухе мукання. Хлопець аж здригнувся й зиркнув на діда. Той похилив голову. А тоді шепнув онукові:

— Іди скажи Марії, хай не показується на очі, й вертайся до мене.

А сам пішов до світлиці.

Садибу, в якій знайшли нічліг двоє подорожніх, називали в селі й усьому околотку «Скелею», бо вона приткнулася над урвищем, на вершку високого пагорба. Чолом стояла до вузенької гірської дороги, а кроків за двадцять за садибою спадав до бистрої річки стрімкий схил, порослий буйним чагарником, а подекуди й молодими деревцями.

Нині все було вкрите снігом, і лиш посеред схилу над білим покривалом стримів великий темний камінь, біля якого росла чорна смеречина. Гілля її згиналося під вагою снігу. Попід