Читати книгу - "Святослав"

Ант відклав свої стріли й залізця, встав і пішов до дверей хижі, розчинив їх і одступив набік, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, міг зайти й сісти до вогнища. Але в дворі, як звичайно, нікого не було, і, зачинивши двері, Ант повернувся й сів на підлозі перед вогнищем. Близько від нього сіли Микула з Вістою й дівчина.

Проте й зараз ніхто не почав їсти. Усі мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокійним поглядом дивились Микула, Віста, дівчина.

Такий був давній покон[3] їхнього роду: люди, що жили у городищі, в цій хижі і в інших, завжди збиралися на світанні тут, щоб поїсти, послухати слова старійшини. Раніше ніж починати снідання, старійшина ламав хліб, брав частку від страв і кидав це у вогнище, бо, як вірили, під ним жили душі пращурів, усіх, що пішли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.

І зараз старійшина Ант одломив і кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.

Усі бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому місці, де пролилась юшка, вогонь притух, а потім розгорівся.

Тоді Ант набрав нову ложку юшки.

– Боги прийняли жертву, – сказав він. – Будемо їсти ми, і щоб завжди нам було добре…

Хіба міг старий Ант знати, що це остання його жертва?

Після снідання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лівого боку набитий стрілами ремінний тул, з правого – ніж, взяв у руки зроблений з буйволової кості лук, попробував тятиву.

Це був добрий лук, який Ант дістав тоді, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського[4] моря. Тятива на ньому була зроблена із кінської жили, і зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвеніла.

– Грає! – засміявся Ант. – Аби тільки олень!

Так вони вийшли з хижі – батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сірих ногавицях і такій самій сорочці, підперезаній поясом, озброєний луком, стрілами, – воїн; син його Микула – з непокритою головою, в довгій, підперезаній ремінцем сорочці, босий; на порозі стояла Віста – вона винесла батькові на дорогу у міху коржів, шматок веприни, дрібок солі; з темної ж хижі, де ясним вогнем горіло вогнище, визирала Малуша.

Батько Ант зітхнув – певне, він пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лісах, збирались на цьому дворі, сідлали коней вої – десять, двадцять, тридцять, – їх проводжали жони, діти, старійшини ж сиділи під стінами хижі й посміхались, пригадуючи свої давні лови…

Зараз батько й син стояли на тому ж місці, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якій жив Ант і його предки, вросла в землю, похилилась; біля хижі ще лежав камінь, на якому колись гострили мечі й ножі, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворі не ревла, як колись, худоба, а кінь Анта – старий бойовий кінь – гриз на валу в’ялу пашу; навіть пес їхній – добрий пес, вовкодав, – постарів, спав під стіною.

Коли Ант з Микулою пройшли двором і вийшли на вал, їм стало видно хижі тих родовичів, що народились тут, у городищі, але пішли звідси. Хижі тяглись півколом, що починалось біля Дніпра, завертало до лісу і знову виходило до Дніпра вище, біля кам’яного оскола.[5]

Хижі ці були не такі, як та, в якій доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, ці ж здебільшого стояли на горбках. У городищі було ціле поле, тут двір від двору відділяло гостре околля, самі хижі були великі, деякі з них помащені білою або зеленою глиною, над деякими височіли дахи з драниці, з димарями, голубниками.

Зараз скрізь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо від хиж тяглись димки.

– То я й піду! – промовив Ант, взявшись за лук.

– Іди, отче! – попрощався Микула.

Великий і численний рід, один із родів полянського племені, до якого належав Ант, споконвіку жив над Дніпром. У ті часи, про які йде мова, тут, на високій кручі, недалеко від землянки Анта, ще стояло – впритул одним боком до лісу, а другим до Дніпра – городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й