Читати книгу - "Світовидові коні"

class="book">Мати Дивина збирає сина в дорогу. Тут-таки, в світлиці, скупчилась вся нечисленна челядь: дві дівчини з весі, що пораються в оборі, материна учениця Вістуня, дівча років десяти, та раб-данець Сіньотлі. Речей небагато — торбина з харчами, дві чисті сорочки, меч батька Величара — зброя, гідна хоча б і князя. По лезу золотом наведена блискавиця Перунова та охоронні рези, що складаються в такі слова: «Напувай лише ворожою…» Тітка Світанна говорила, що меч цей зачарований і не використовувався ніколи у братовбивчих війнах. До того часу, поки Володимир, київський князь, не розтяв Русь надвоє, зрікшись Богів своїх.

— Того дня, — оповідала колись тітка малому Велимирові, - як волхви-воїни осквернили сього меча кров'ю відступників, зникли чари, що дозволяли володарю меча одному стати проти сотні. Але все одно — це зброя хоробрих. ЇЇ заповів твоєму батькові його навчитель, теж волхв. Його, того Перунича, убили княжі люди під час ворохоби, та не вдалося їм взяти меча, бо батько твій, Величар, що бився поруч, прийняв спадок свій просто з руки загиблого.

Велимирові доводилося бачити мечі з Руси, меч Величарів на них не схожий — довший і легший. Та служила зброя вірно батькові, не підвела в першій битві і сина.

А що таки загинув Величар і, може, судилося загинути йому, Велимирові, то за сотні літ багато хазяїв змінив меч Перунів, і всі вони були гідні зачарованого клинка.

Дивина вдягає сину на шию оберіг з бурштину, що міниться м'яким світлом, і шепоче:

— Повернися живим! Я молитимуся за тебе.

— Поворожіть мені на долю, ненько, — пропонує юнак напівжартобливо-напівсерйозно, та Дивина хита головою:

— Є часи, коли її краще не знати. Але й без ворожіння відчуваю тінь, що нависла над тобою. Стережись багряного ока і скаженого вовка… Будь обережним, дитя моє!

У дворі Сіньотлі сідлає коня. Питає стиха, почувши Велимирові кроки:

— Чи не на війну іде господар?

— Ні, Сіньотлі, охоронятиму торгову лодію.

— І далеким є шлях ваш?

— У Новгород Великий.

Для всіх, навіть для родини, Велимир відпливає до Новгороду. Така воля Божидарова.

Сіньотлі зітхає:

— Далеченько. Аби до Роскілле..

Данець потрапив у полон рік тому, під час невдалої висадки, і є особистою здобиччю Велимира. Має відробити ще чотири роки, бо викупу за нього платити нікому.

— Літа пройдуть швидко, — потішає Велимир. Синьотлі зітхає:

— Куди мені повертатись? Зманули мене у набіг зайшлі урмани, брехали, що в Арконі вулиці золотом мощені…

Сіньотлі не вікінг-воїн, а бонд-селянин. Доля таких у поході — прислужувати воякам в надії на рештки здобичі. Під час битви їх ставлять попереду, аби не повтікали. Або змушують штовхати саморобні тарани під дощем стріл та каміння.

— Тут годують добре, і робота звична, — продовжує данець, — от і подумую я, чи не залишитись… назавше. Рідних у мене нема…

— А воля, Сіньотлі?

— На волі — здихаєш з голоду. На біса вона, така воля! Головне, що ситий і не битий. От тільки біда, господарю, що погани ви…

— Молися по-своєму, хто тобі боронить, — знизує Велимир плечима.

— Пані господиня така дивна… У нас би сказали, що відьма вона…

— Мати і є відункою, — сміється Велимир, — не бійся її, Сіньотлі, а краще дивись господарство. Коня пришлю з ким-небудь із Градця, аби доглядав…

— Аякже, не сумнівайтесь…

— Бувай…

Сіньотлі відчиняє важкі ворота обори, і Велимир пускає коня вскач. Аби не було зайвих сліз, він попрохав матір не проводжати його до брами. Дурненька Вістуня і так зараз, певне, хлипа на всю хату.

А мати зронить дві-три сльозини, та які ж вони тяжкі, ті сльози…

В Градці Велимир швидко знаходить потрібну лодію і торговця. Лодія зветься «Либідь», а купець — Лагодою. В чолов'яги кругле, смішливе обличчя, і сам він круглий увесь, наче барило.

— Люблю, хлопче хильнути пива…

Але за ласкавим ім'ям та розхристаною зовнішністю — натура тверда і витривала.

— Виходимо завтра. Готовий?

— Авжеж…

— Найняв я тебе, знацця, як охоронця. Люди у мене надійні, не вперше виробляємо такі штуки. Зброю завантажили, зверху полотно та шерсть… Все як слід!

Руян споконвіку славився своїми тканинами. Особливо — з тонкої шерсти. Чимало ярлів у данців та свеїв пишаються багряними плащами «з острова Рюген».

Послання Молибогові, три тоненькі дощечки з випаленими на них різами, зашиті в тканину і є нині в шкіряній торбинці при боці у Велимира. Лагода підморгує йому:

— Менше знаєш — довше житимеш!

Шукаючи, кому б доручити коня, раптом загледів Велимир свого знайомця, Мислика Любечарового, разом з яким вчився у Буєстя. Добре усе склалося, бо Мислик якраз повертався до Аркони.

Батько Мисликів, Любечар — воїн, що водив руянську дружину в числені походи, тримає нині хутір поблизу Аркони, бо є вже застарим для раті. Самого ж Мислика ні навчитель Буєсть ні волхв Божидар не визнали гідним вояцької долі — занадто повільним та неповоротким був юнак, а для мечного бою це велика вада. Та й витримки вояцької хлопчина не мав, а вчитись вважав за зайвий клопіт. Тож і залишився син Любечарів на батьковому хуторі назавше.

Мислик тоді озлився на всіх, і на Велимира теж, але зараз наче трохи відтанув:

— Чи далеко зібрався, майбутній чародію?

— У Новгород, — коротко відповідає Велимир, якому не сподобалась насмішка в голосі колишнього приятеля.

— Невже ти став торговцем, сину жриці?

— Охоронцем.

— Ось так? А як же подальше навчання? Ти був у Святині?

— Був.

— Що вирік Віщий?

— Я воїн…

Мислик пирскає:

— Усе? А я сподівався, що будеш ти згодом нами рядити. Чим ти не вгодив наставникам своїм?