Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона лише сміється і каже:
— Поки ти повернешся, вечеря вже буде на столі.
— Тобто я мушу повернутися через...
— Сорок п’ять хвилин.
— І що б я без тебе робив?
Вона цілує мене.
— Не будемо навіть думати про це.
Я хапаю ключі й гаманець із керамічної тарілки біля мікрохвилівки й рушаю в бар. Мій погляд падає на люстру-гіперкуб над обіднім столом. Даніела подарувала її мені на десяту річницю нашого весілля. Найкращий подарунок на світі.
Я доходжу до вхідних дверей, і Даніела кричить:
— Повертайся з морозивом!
— М’ятне з шоколадною стружкою! — додає Чарлі.
Я здіймаю руку, піднімаю великий палець.
Не озираюся.
Не кажу до побачення.
І ця мить прослизає непомітно.
Кінець всьому, що я знаю, кінець всьому, що люблю.
Я живу на Логан-сквер ось уже впродовж двадцяти років, і ніколи вона не буває такою красивою, як у перший тиждень жовтня. Мені завжди пригадується рядок із Ф. Скотта Фітцджеральда: «Прийдуть прохолодні осінні дні, і життя завирує знову».
Вечір прохолодний, небо чисте, тож навіть видно жменьку зірок. У барах, напханих розчарованими вболівальниками «Чикаго кубс», галасливіше, ніж звичайно.
Я зупиняюся на тротуарі у світлі занадто яскравої вивіски, яка блимає написом «Віллидж Теп», і вдивляюся крізь відчинені двері вглиб звичайнісінького бару, котрий можна знайти на кожному розі будь-якої пристойної околиці Чикаго. Це найближчий шинок од мого дому — всього лишень за кілька кварталів.
Я проходжу крізь сяйво блакитної неонової вивіски у вітрині й ступаю в дверний отвір.
Метт, бармен і власник, киває мені, коли я заходжу досередини, проштовхуючись крізь натовп навколо Раяна Голдера.
— Щойно розповідав про тебе Даніелі, — кажу Раяну.
Він усміхається, занадто випещений і вичепурений як на того, хто заробляє читанням лекцій, — стрункий, засмаглий, у чорній водолазці, з доглянутим заростом на обличчі.
— Чорт забирай, я такий радий тебе бачити! Я зворушений, що ти прийшов. Люба? — він торкається оголеного плеча молодої жінки, яка сидить на стільці поряд із ним. — Ти не проти, якщо мій дорогий старий друг украде на хвилинку твого стільця?
Жінка слухняно звільняє своє місце, і я видираюсь на барний стілець поруч із Раяном.
Він підкликає бармена.
— А пригости-но нас парочкою найдорожчих напоїв у барі.
— Раяне, це не обов’язково.
Він хапає мене за руку.
— Сьогодні ми п’ємо найкраще.
— У мене є віскі «Макаллан» двадцятип’ятирічної витримки, — каже Метт.
— Подвійний. За мій рахунок.
Коли бармен відходить, Раян б’є мене по руці. Сильно. З першого погляду й не скажеш, що він учений. На старших курсах він грав у лакрос, і ще й досі має міцну статуру — широкоплечий, зграбно й легко рухається, наче справжній атлет.
— Як там Чарлі й прекрасна Даніела?
— У них все чудово.
— Шкода, що ти не привів її із собою. Я не бачив її з минулого Різдва.
— Вона передає тобі вітання.
— У тебе чудова дружина, але це зовсім не новина.
— Ти не збираєшся осісти десь найближчим часом?
— Навряд. Мене влаштовує парубоцьке життя і його численні принади. А ти так само в Лейкемонтському коледжі?
— Так.
— Пристойний заклад. Фізика для старших курсів, еге ж?
— Точно.
— Отже ти викладаєш...
— Квантову механіку — переважно вступний курс. Нічого аж такого сексуального.
Метт приносить нам напої, Раян бере їх у нього, один ставить переді мною.
— То це вечірка... — кажу я.
— Це просто імпровізація кількох моїх аспірантів. Їм ото за щастя підпоїти мене, а потім під шумок назбирати теплу компанію.
— Успішний рік для тебе. А я й досі пам’ятаю, як ти мало не завалив диференційні рівняння.
— А ти рятував мій зад. І не раз.
На якусь мить крізь самовпевненість і глянець мені привидівся недалекий парубок-веселун, випускник, з яким я півтора року ділив якусь гидотну квартиру.
Я питаю:
— Ця Павійська премія була за твої дослідження у...
— Визначення префронтальної кори головного мозку як генератора свідомості.
— Точно. Я читав твою статтю про це.
— І як тобі?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.