Читати книгу - "Спалені мрії"

– Відчиняй! – нарешті дядько Михайло подав команду. – Заїжджатиму. – Сам ще тупцював на місці, то на дрова зиркне, то на нещасних жінок. – Нова влада вже є, нехай вона й піклується про людей, а ці дрова не ваші, – вирішив по-своєму.

– Як сам не даси, то розтягнемо, – одразу й погрози почулися. – Останній раз просимо: дай як не по колоді, то хоч одну на двох чи хоч на один раз протопити, і на те згодні, – наполягали жінки, вже тримаючи кобилу за вуздечку.

– Та що ви в нього просите, хто вам дасть?! – почувся голос тітки Лисавети. – Отой конюх німецький, чи що?! – Знала, що Михайла в цю мить неначе блискавка вдарила. Самій аж здоров’я прибуло, ніби хтось у дядька забрав, а їй перекинув. – Ви ще в Сави попросили б! – кричала, поспішаючи й собі до їхнього двору. – Думаєте, раз приїхав з партизанами, то вже й герой? – Вона вже давно заробила на горіхи, але її ще ніхто не чіпав. – У нього вдома гори дров лежать. Собі давно заготовив, а ви без чоловіків, то так і сидіть. – Її ніхто не вчив, але вона й без того уміла перевернути все догори дригом.

Частіше люди не вірили їй, а цього разу таки прийняли брехню за правду. Зараз кололи своїми очима Михайла, а дехто вже уявляв, як жаліється своєму чоловікові після війни, а той, не роздумуючи, кидається на дядька з кулаками. У той час тітка Лисавета, спинившись, відхекувалась та раділа, що все в неї вийшло, як їй хотілося.

– Ах ти гадюка, так ти вже й за мене взялася? Нічого не вийде. – І дядько Михайло, схопивши в руку батога, погнався за нею, тільки шапка на голові підстрибувала.

Зрозумівши, що перестаралась, вона, мов на мітлі, югнула у свій двір, бо знала, що в цього дядька ще є сила в руках. Усе ж батіг її спобіг, коли вона відчиняла сіни.

– Ой-йой-йой! – зарепетувала від болю. А вже зачинивши двері та ляснувши засувами, заверещала на всю хату, аж на вулиці було чути.

– Михайле, спинися, не воруши гівно – ще більше вонятиме, – кричала навздогін Уляна. – Вона завтра все перекрутить і скаже, що ти її вбивав, ще й своїх свідків приведе. Хто знає, чим тоді все скінчиться. Ходімо звідси, – тягла його за рукав, коли він уже збирався ламати сінешні двері.

– Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти, – почувся позаду і голос діда Сави. – Чи ти здурів? Чи збираєшся всім дурням рота затикати та батогом їх бити? Ти ж бачиш – вона провокує тебе, отже, щось хоче.

Заспокоївши гарячкуватого сусіда, вони поверталися до свого воза, біля якого вже не було нікого, крім Мар’яни та Горпини, та й ті мовчки дивилися на однісіньку колоду, що лишилася на возі. Мар’яна витирала сльози, а Горпина раз по раз знизувала плечима.

– Не лайте жінок і не множте зла, – намагалася всіх заспокоїти Горпина. – Так і в голодовку було, – хоча й звикли не пригадувати ті роки, а візьме та й привидиться щось. – Хіба винні люди, що дожилися до краю – топити нічим і нічого не вродило.

– Картоплю напівгнилу витягуємо з мокрої землі, – підтримала її Мар’яна, – а воно вже й холоди не забарилися. – Їй теж усе частіше спадав на думку той тридцять третій. – Поки ще радість була – без пам’яті бігли солдат зустрічати, а потім знову те саме. Хіба ж можна все це витримати?

Вона все зиркала то на небо, то на людей, неначе хотіла спитати: Господи, чи ти оце бачиш, що тут коїться?

– Досить вам про дрова! Чи це вперше нам таке, дасть Бог, не замерзнемо зовсім. – Дід Сава рідко коли опускав руки. – Я вам про інше розкажу: у центрі села біля бувшої комендатури, кажуть, Голуба повісили. Чув, що то директор школи, агроном та ветеринар здали його ще вчора як зрадника, а самі себе в груди били та запевняли, що підпільниками були, на партизан працювали. – Закінчивши, він зняв картуза і нагнув голову.

– Сашка Голуба? Та не може того бути! – сплеснула руками Горпина. – Який тільки хоробрий хлопець! Постійно ризикував своїм життям. У партизани скільки людей привів: і з нашого села, і з Горвища, і з Восківців! Та де він тільки не був! – ніяк не могла заспокоїтися. – А зрадники якраз вони, бо на німців працювали. Ой лишенько! Та що ж це коїться! Не встигли порадіти, як нові новини! – голосила далі.

– Що лихо, то лихо на наші голови, – журився й дід. – Я йому довіряв, як собі, а він жодного разу мене не підвів.

– Чому ж тебе не покликали та не спитали? Ти ж все це знаєш, – не відривала від Сави свого здивованого погляду.

– Ти думаєш, що німецькому старості повірили б? – Піднявши аж на лоба брови, він дивився на Горпину сумними очима. – Самі все рішали, – додав по хвилі. – Та тільки брехню за правду прийняли. Самі судили, самі й вирок винесли – усе як на фронті. Кажуть, що після піших солдатів у нас троє військових залишилися, які й зустрічали той обоз. А коли люди розійшлися з площі, провівши своїх і чужих, наша трійка і притягла в сільраду Сашка Голуба. І як тільки язики повернулися сказати, що затрималися, бо зрадника ловили. Самі нібито дуже на фронт поспішають. Нікому й на думку не спало, що саме їх треба затримувати – партизанський загін у сорок першому не створили, тоді й місяця не минуло, які з лісу в село примчали, замерзли, бачите, і