Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

саме. Про можливість зустрітися з тими, хто перебуває при владі. Вродливі жінки чекають, що з’явиться продюсер, якому вони сподобаються, і дасть їм важливу роль у своєму наступному фільмі. Актори гомонять між собою, вдаючи, ніби всі ці торжества їх мало цікавлять, але не відривають погляду від дверей.

Хтось неодмінно прийде.

Не може такого бути, щоб ніхто не прийшов. Нові кінорежисери з новими ідеями в голові, зі знятими під час навчання в університеті відеофільмами, начитавшись усіляких дисертацій на тему фотографування та фільмування подорожей, жили надією, що доля нарешті їм усміхнеться; хтось із впливових учасників свята замовить собі окремий стіл, попросить принести каву, закурить сигару і, стомившись щоразу бачити на цьому фестивалі одне й те саме, захоче поставити щось нове й незвичне.

Яка наївність!

Якби справді їм випала подібна нагода, то останнім, що хотіла б почути така впливова особа, був би «новий проект, якого досі ніхто ніколи не здійснював». Але розпач має властивість обманювати зневіреного. Люди впливові, які заходять сюди вряди-годи, обдаровують цю публіку лише побіжним поглядом і підіймаються у свої номери. Їх ніщо не турбує. Вони знають, що їм немає чого боятися. Суперклас не прощає зрад, і всі знають свої межі — вони ніколи не стануть топтатися по головах інших, попри те що розповідають легенди. З іншого боку, якщо комусь і пощастить зробити важливе або несподіване відкриття — не має значення, чи то у світі кіно, чи то у світі музики або моди, — він зробить його в процесі своєї професійної діяльності, а не в барі готелю.

Суперклас нині кохається з дівчиною, якій пощастило проникнути на фестиваль і яка на все готова. Стирає макіяж і дивиться на зморшки, думаючи, що час уже зробити собі кілька нових пластичних операцій. Перечитує в Інтернеті всі оголошення, які було зроблено протягом дня. Ковтає неодмінні снодійні пігулки і п’є чай, який обіцяє схуднення без надмірних зусиль. Складає список бажаних добавок до кави, яку йому принесуть завтра вранці в номер, і чіпляє його на зовнішню ручку дверей разом із оголошенням «Не турбувати». Заплющує очі й думає: «Сподіваюся, сон не забариться, бо завтра в мене ділове побачення, до якого лишається менш як десять годин».

Але в барі «Мартінеса» всім відомо, що впливові та багаті можновладці перебувають тут. А якщо вони тут, то шанс залишається.

Їм навіть не спадає на думку, що люди впливові й багаті розмовляють лише з людьми впливовими та багатими. Адже їм треба вряди-годи зустрічатися, випивати та їсти разом, підтримувати престиж великих фестивалей, підживляти фантазію, що світ розкоші та гламуру доступний для всіх, у кого вистачить мужності сформулювати й пропагувати певну ідею. Уникати воєн, коли вони не дають прибутку, й розпалювати ворожнечу між країнами або компаніями, коли вони відчувають, що це може принести їм більше влади та більше грошей. Прикидатися щасливими, тоді як насправді вони заручники власного успіху. Воювати далі за зростання свого багатства та впливу, хоч вони й без того вже величезні; бо пиха Суперкласу вимагає від нього змагатися із самим собою, щоб з’ясувати, хто ж перебуває на вершині вершин. В ідеальному світі люди впливові й могутні мали б тепер провадити перемовини з акторами, режисерами, модельєрами та сценаристами, що з червоними від перевтоми очима думають про те, як вони завтра повернуться до своїх помешкань, що їх винаймають у далеких містах, і для них знову розпочнеться марафон із марних прохань, пошуку зустрічей, невикористаних можливостей.

У світі реальному люди впливові й могутні тепер сидять, замкнувшись у своїх номерах, і переглядають електронну пошту та надсилають електронні листи, нарікаючи на те, що фестивалі завжди однакові, що діаманти подруги виявилися більшими та гарнішими, що яхта, куплена конкурентом, оздоблена дивовижно гарними породами дерева — й хіба можна витерпіти таке?

Ігореві немає з ким розмовляти, та й не цікавлять його подібні розмови. Переможець завжди самотній.

Ігор є успішним власником і президентом великої компанії мобільного телефонного зв’язку в Росії. Із випередженням на рік він замовив собі найліпший номер-люкс у готелі «Мартінес» (а для цього треба заплатити щонайменше за дванадцять днів перебування незалежно від того, скільки часу ти там житимеш) і прилетів сюди сьогодні ввечері на приватному реактивному літаку, прийняв ванну і зійшов униз, сподіваючись, що побачить там ту, яку вельми хотів побачити.

Протягом певного часу його атакували актриси, актори та режисери, але всім він відповідав дуже просто:

— Don’t speak English, sorry. Polish.[1]

— Don’t speak French, sorry. Mexican.[2]

Хтось спробував промовити кілька слів по-іспанському, але тоді Ігор удався до ще одного прийому. Він став писати якісь цифри в зошиті, щоб не здаватися ні журналістом (бо це цікавить усіх), ні людиною, що якось пов’язана з індустрією кіно. Біля нього на столі лежав російськомовний журнал з економіки (адже більшість із людей, що крутилися в тому барі, не зуміли б відрізнити мову російську від польської чи навіть іспанської) з фотографією нікому не цікавого директора на обкладинці.

Зрештою завсідники бару, що вважають себе великими знавцями людської породи, дають Ігорю спокій, думаючи, що перед ними один із тих мільйонерів, які приїздять до Канна лише для того, щоб знайти собі тут коханку. Після того, як за його столом кілька хвилин посиділа п’ята особа, щоб випити мінеральної води, посилаючись на те, що «вільних крісел більше немає», усі вже знають — а чутки тут поширюються дуже швидко, — що цей самотній чоловік не належить ані до індустрії кіно, ані до світу моди, і його залишають поза увагою як «парфум».