Читати книгу - "Руїни бога"

Він обережно поклав гладуна назад у траву і запропонував назбирати Іззі дзвіночків, щоб виправдатися за фіаско з жайворонком.

— Тільки доведеться перейти поле, щоб дістатися до лісу, — протягнув він, непевно позираючи на її черевички. Здається, вони були з крокодилячої шкіри, тільки ніхто зроду-віку не бачив крокодила такого ядучого зеленого кольору. Черевички були новесенькі й не призначені для того, щоб блукати полями. На щастя, день хилився до вечора, і дійних корів — повноправних володарок цього поля — саме не було. Іззі, напевно, спантеличила б цих статечних огрядних істот із ласкавими допитливими очима.

Іззі порвала рукав на перелазі, а потім примудрилася вступити у коров’ячий кізяк, який не зауважив би тільки сліпий. Потім вона себе трохи реабілітувала в очах у Тедді, бо поставилася до цих прикростей із належною погідною легковажністю. («Думаю, — сказала потім мати, — вона просто і черевики, і сорочку викине»).

Утім, дзвіночки її анітрохи не зацікавили. У Лисячому закутку до їхньої щорічної яви ставилися трепетно, мов до полотен давніх майстрів. Гостей із гордістю виводили до лісу помилуватися безкраїм морем блакиті. «У Вордсворта були нарциси, — казала Сильвія, — а в нас є наші дзвіночки». Дзвіночки, звісно, були геть не їхні, але мати любила почуватися господинею.

Коли вони верталися назад, Тедді відчув несподіваний трепет, ніби серце піднеслося у височінь. Спогад про пісню жайворона й різкий зелений запах букету дзвіночків, які він зібрав для матері, злилися у мить чистої п’янкої ейфорії, мовби йому мали відкритися всі таємниці всесвіту. («Існує осяйний світ, — примовляла його сестра Урсула, — просто нам у темряві його не видно». «Маленька моя маніхеєчко», — розчулено казав Г'ю).

У тій школі, звісно, він уже бував. Доки Моріс, який зараз учився в Оксфорді, ще був у школі, Тедді не раз супроводжував маму («мій маленький помічник»), коли та відвідувала старшого сина на вручення відзнак, День скаута чи так званий «День відкритих дверей» — один день на семестр, коли батьків неохоче пускали до дітей. Мама сичала: «Та це буцегарня, а не школа». Усупереч сподіванням, Сильвію так і не переконали в перевагах такої освіти.

Батько був відданий своїй альма матер, але до її «відкритих дверей» не рвався. Він виправдовував свою відсутність то справами в банку, то важливими зустрічами, то необхідністю заспокоїти стривожених акціонерів. «І так далі, і таке інше, — бурмотіла Сильвія. — Повертатися завжди складніше, ніж іти вперед». Орган у капличці саме проскімлив перші акорди гімну «Милий Господи, отче».

Це було два роки тому, в останній семестр Моріса у школі, коли учням роздавали відзнаки. Моріс був замстарости, й оте «зам» у титулі доводило його до шалу. Він був у люті, коли його призначили замісником на початку його останнього шкільного року:

— Який ще замісник? Я почуваюся командиром, а не якимось там замісником.

Моріс вірив, що він — героїчна натура, якій судилося повести інших на поле бою, але на наступній війні він просиджував штани у важливому кабінеті у Вайтголлі, а мертві для нього лишилися незручними колонками цифр. Ніхто з тих, хто зібрався у шкільній каплиці того спекотного липневого дня у 1923 році, не повірив би, що наступна війна вибухне так скоро. На дубових дошках у каплиці ще не потьмяніла позолота на іменах колишніх учнів («віддаємо честь загиблим»). «Що їм з тієї честі, як вони вже мертві», — прошепотіла Сильвія на вухо Тедді. Перша світова зробила із Сильвії пацифістку, і то доволі войовничу.

У шкільній каплиці нічим було дихати. Сон спадав на ряди, мов пил, а директор усе нудів і нудів. Сонячні промені сочилися крізь вітражі, виблискуючи осяйними кольорами: недосконала подоба краси назовні. Така доля незабаром судилася і Тедді. Роки нудьги, які потрібно перетерпіти.

Як направду, у школі було значно краще, ніж він собі надумав. У нього буди друзі й хист до спорту, це завжди забезпечувало певну популярність. Іще він був із тих, хто не піддається забіякам, що також сприяло популярності, та все ж, коли він нарешті закінчив школу і вступив до Оксфорда, то дійшов висновку, що ця школа — місце брутальне й нецивілізоване, і його сини не стануть жертвами цієї жорстокої традиції. Він сподівався, що в нього будуть щасливі, вірні і завзяті сини, але натомість його надії втілилися (чи, може, розвіялися) у Віолі.

— Розкажи про себе, — попросила Іззі, висмикуючи з живоплоту стеблину, й тим зіпсувала момент.

— А що я? — здивовано перепитав він. Ейфорія згасла, таїну знову приховано.

Потім, уже в школі, він вивчив вірш Брука «Голос» («Чари розвіялися, ключ мені не дали»), який досконало описував ту мить, проте тоді він вже забув це відчуття, ефемерне за самою своєю природою.

— Розкажи що-небудь, — сказала Іззі.

— Ну, мені одинадцять років.

— Це я знаю, дурненький. — (Він чомусь у тому сумнівався). — Чим ти відрізняєшся від інших? Що ти любиш робити? Хто твої друзі? В тебе є така штука, ну, знаєш… — вона заплуталася у незнайомій термінології, — ну, як у Давида й Голіафа… праща чи катапульта, як її…

— Рогатка, чи що?

— Точно! Щоб стріляти в перехожих, убивати тварин, оце от усе.

— Тварин убивати? Ні, тварин я не вбиваю. — (А от його брат Моріс — убиває). — Я навіть не знаю, де та рогатка зараз. Раніше я нею збивав каштани з дерева.

Здається, його пацифізм її трохи розчарував, проте вона не здавалася:

— А бійки? Ти ж б’єшся? Усі хлопчики люблять бійки та чубанину, правда?

— Яку чубанину? — він з певним острахом згадав епізод із зеленою фарбою.

— Ти скаут? — вона вирівнялася по струнці і вдала, що віддає честь. — Точно скаут. Скоб, оце все.

— Я був у скаутах, — пробурмотів він. — Мене прийняли у скаути.

Він не хотів говорити про це з тіткою, проте фізично не міг брехати, мовби на нього прокляття наклали. Обидві його сестри і навіть Ненсі за потреби майстерно відбріхувалися, а Моріс узагалі не був знайомий із правдою (чи навіть Правдою), зате Тедді був правдомовний до смішного.

— То тебе вигнали зі скаутів? — пожвавішала Іззі. — Зі скандалом?

— Ні, звісно.

— Що сталося? Розкажи!

«Братерство Кіббо Кіфта сталося», — подумав Тедді. Напевно, на те, щоб пояснити це Іззі, знадобилася б не одна година.

— Хто такий Кіббо Кіфт? — спитала вона. — Звучить, як ім’я клоуна.

*

— А цукерки? Може, ти любиш цукерки? Якщо так, то які? — Тедді занепокоївся, коли вона вийняла записничок. — О, не хвилюйся, зараз усі все записують. То як щодо цукерок?

— Яких цукерок?

— Будь-яких, — вона кивнула, а потім зітхнула: —