Читати книгу - "Корида"

class="book">“Ви роботящі. А я таким довіряю. Ви мені зараз — як діти… От… — Федосій пригладив долонею сиву бороду і дістав з кишені великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час нині такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть і млин мій забирати. Я не панської крові, Дорію. Я все своїм горбом… А ви мені, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що, я — пан?! Чи контра якась? Ну, маю млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не вони. Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав! І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?!”

Ліана підвелась і підсипала старому Федосію ще вареної картоплі:

“Їжте, доки не задубіла”.

“А як там моя стара? Поїла хоч щось?”

“Та трохи покопирсала…”

“Тяжко мені дивитись на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… У неї життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи й ти наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Правду скажи”.

“Ми будемо з вами, Федосію”.

Старий подивився на нього вдячно і раптом п’яно зірвався з місця, гупнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.

“А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить”.

“Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними”.

“Це ж як?”

“Ви будете з ними”.

…Ліана підхопилася з-за столу.

— Що жми сидимо! ТребаЗенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба розкривати таємниці?

— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав?

— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…

— А він же як?

— Ні пари з уст. Ще випив. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.

— З рушницею?

— Та ні. Все навпаки. Віддав млина добровільно. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Отак.

— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?

— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і лишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати ради паровій машині. Але вже не треба було боятися, що млин заберуть, не треба було тамувати страх і злість. То було наше перше справжнє втручання в історію.

— Якби люди могли повертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масний віхоть під струменем гарячої води.

Вона мила посуд. Зенон узяв рушник і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:

— Чому ти думаєш, що, вирушивши в минуле, ти помолодшаєш? Як ти це собі уявляєш? Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє — а життя собі йде. Твої клітини змінюються…

— Зеноне, я не люблю фантастики.

— Валю, послухай. Це все дуже просто. Багатовимірний організм нашого всесвіту кожної миті є сам собою і водночас змінюється, стає іншим. Тобто структура всесвіту передбачає обов’язкове існування одночасно всіх формацій, які постійно розвиваються, але не зникають, а лишають по собі копію, нащадка… Так, як клітина в організмі залишає по собі іншу клітину. Я свідомо добираю біологічні приклади, щоб тобі, медикові, простіше було зрозуміти.

— Була колись медиком, — сказала Валя, розвішуючи над газовою плитою випрані пелюшки.

— Час — категорія необоротна. Ще нікому ніколи не вдалося і те вдасться повернутись у своє власне минуле. Але можна опинитися в чужому теперішньому, котре як дві краплі води схоже на твоє минуле. Всі історичні формації існують одночасно, постійно переходячи одна в одну, проте не зникаючи. Така будова багатовимірного всесвіту. І тут у нашій кімнаті є зараз і древній праліс, і печерні люди, і середньовічні лицарі, і київські князі, і, може, поруч тебе стоїть біокібер з майбутнього, але всі вони з іншого виміру, і ми їх не можемо побачити… Розумієш?

— Писав би ти, Зеноне. В тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить… Підійди, бо в мене руки мокрі.

— Алло! Я слухаю! Це ти, мамуню?

— Що ви робите, синку?