Читати книгу - "Дощило птахами"

Більше він не скаже нічого. Я відчула, що розмову завершено і що маю повертатися туди, звідки прийшла, лише з чотирма словами. Старий вже збирався розвернутись до мене спиною погано зализаного ведмедя, аж раптом небо розчахнулось і хлюпнуло. Лило, мов у душі. Чарлі штовхнув мене досередини. Я ледве відчула цей рух — природний вияв авторитету, — а він уже відчиняв рамку з сіткою від комарів, і його важка й водночас легенька рука лягла на спину і штурхнула мене до хатки.

— Заходь, бо промокнеш.

Голос був не вельми люб'язний. Старий попрямував до печі — невеличкої грубки на дровах (мені такі маленькі ще не траплялися!) — і взявся розводити вогонь, не звертаючи на мене уваги. Багаття у печі ледь жевріло. Старому довелося перекладати рубанці, дмухати на дрова, додавати кори, дмухати ще, а коли вогонь стріпнувся, старий причинив дверцята, щоб була тяга, і зник за тим, що в мороці видавалося кухонною стійкою. Побачивши, скільки картоплі старий виклав чистити, я зрозуміла, що запрошена на вечерю.

Дощ гучно бився у дах, дужчав, ревів так, що часом ми не чули одне одного, а потім домішався й вітер, шквали, вий, скиглення, грім із блискавками — й обоє хутко зрозуміли, що сьогодні я вже не повернусь.

— Доведеться тобі ночувати тут.

І я спала на ложі з хутр, мов принцеса із давньої казки. Занурилась у м'яке провалля зі шкур чорного ведмедя барибала, чорнобурки, мишастого вовка і навіть росомахи — темно-брунатний смух чорно вилискував на хутряному ліжку. Чарлі здивувався, коли я впізнала шкури, зокрема росомахи — досить рідкісної тварини, особливо ж у вичиненому стані, адже славиться росомаха кмітливістю і войовничістю, тож упіймати її вельми складно. Проте, враховуючи вартість шкур, — зауважив старий, — ставити пастки вигідно.

Того вечора я не раз дивувала його. Я знала назви папоротей, лишаїв та кущів, а він, живучи серед них, — не знав. Старий, ніби справдешній ботанік, міг описати кожну рослину з пущі, її звички, те, як вона збирає росу, як захищається проти посухи та вітру, — усе це він знав, проте назвати рослину не міг. Здивувався, коли на запитання, чи справді отруйні плоди певної рослини, замість відповіді я назвала її маянтемою канадською. Квітку з сімейства лілейних він звик називати або трутівкою, або куріпкою. «Плоди, — пояснила я, — їстівні, проте споживати їх слід обережно, бо якщо з'їсти багато, можна схопити бігунку».

— Та звідки ти все це знаєш?!

Авжеж, я не ботанік, не «юний натураліст» — куди мені! Проте двадцять років поневірянь у компанії вчених познайомили мене з лісом. Навіть відповідний фах отримала: через прожилки на листках, що над ними схилялася, та споглядальне життя, до якого звикла, звалась тепер фотографом рослин. Одного разу мені урвався терпець, захотілось повернутися до людей, закортіло облич, обіймів, поглядів, я вже не могла годинами чигати, поки павук склеїть нещасну жертву, — і випадок навів мене на слід Великих Пожогів і тих, хто їх пережив, — осіб дуже похилого віку, адже перші Великі Пожоги відбулися 1911 року, і саме це завжди перешкоджало розмові. Щойно тема спливла на поверхню, як Чарлі відмовився говорити.

Та все ж вечір видався чудовим. Старий тішився компанією, я бачила, як обличчя м'якшало, проте відчути радості не могла — і далі чулося голосне буркотіння, що вразило при першому спілкуванні.

Кожен із нас розповідав про своє життя: я — про дороги, пошуки нових облич, нових зустрічей, а він — про свою хатку, про час, що минає, про єдине, що його турбувало, — виживання. Для старого й цього було забагато, чому я охоче вірила, адже чимало зусиль треба було докласти, щоб не загибіти від холоду й голоду, коли самотньо живеш у лісі. Я наголосила на слові «самотньо», проте він легко обійшов пастку. Це ж був мисливець, який інстинктивно відчував небезпеку і не піддався б на таку невміло сплетену каверзу.

— У мене є Любко, — сказав старий і підморгнув псюрі.

Собака спав чуйним сном попід дверима, і його смух від голови до хвоста ставав дибки при кожному ударі грому — і відразу ж заспокоювався, а пес глибоко й мирно спав до наступного грюку.

Щойно прізвисько зірвалося з вуст Чарлі, як пес підскочив і простягнувся біля старечих ніг.

— Чуєш, Любку, ану, підтвердь гості, що нам добре удвох!

Рука Чарлі блукала смухом тварини, зупиняючись на шиї, біля вух, де знаходила великі жмути, які ніжно пестила, а потім ішла далі, м'яко і впевнено, майстерно чухаючи і розминаючи тіло тварини, що аж хрюкала від задоволення, а господар продовжував говорити з гостею, грайливо вставляючи час від часу важливі для неї слова.

— То як, Любку, добре нам удвох?

Я чудувалась широкій, скоцюрбленій через артрит зашкарублій руці, яка граційно пурхала над смухом, а ще більше — голосові, який при звертанні до пса тихішав, ставав оксамитовим і загадковим. Цим лагідним басом старий пояснив, що Любко боїться гроз. «Грому злякався, — сказав він, — треба його заспокоїти, тож, коли буря, я дозволяю йому заходити досередини», — і раптом тон, подібний до голосу віолончелі, куди й подівся, — старий знову заговорив, мов володар лісу, що завжди стоїть на своєму.

Пізніше, як він розгортав паки шкур, аби зладнати для мене ложе, граційні рухи та оксамитовий голос повернулися.

Борвій не вщухав. У центрі стелі єдиної тут кімнати дах протікав. Чарлі звик до такого, тож хутко підставив казанок. Чулися дзенькання води об метал, дріб дощу по віконницях, тріск вогню в грубі та вдоволене мурмотіння Любка — хижка роїлася звуками теплого, затишного життя. Я раділа, що мене запросили поспати тут.