Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

Тим часом мандрівника минали чоловіки, зворохоблені голодом та спрагою. Обабіч вулиці, викладеної каменем-плитняком, між зовнішніми та внутрішніми брамами були заїжджі двори, пивні, закусочні, також стояли вуличні крамарі. Тут усе продавалося і купувалося. Полотно, посуд, іграшки, зброя, ром. Головний міський базар був за меншою південною брамою. Мешканці міста скуповувалися саме там і обминали це місце, де покупцями були необізнані прибульці, що не знали справжніх цін на товар. Це був шахрайський базар, злодійський базар, бурхливий, з надмірними цінами і тому заслуговував на презирство. Проте втомлені подорожні, не знаючи міста і не бажаючи йти у будь-якому разі далі вздовж зовнішніх мурів до більшого і чеснішого базару, не мали іншого вибору, як торгуватися з купцями біля воріт зі слонами. А потребували вони лишень необхідного.

Перелякано кричали підвішені головою донизу курчата, зі зв'язаними ногами махали крилами і дожидали горщика. На вегетаріанців чекали інші казанки; там мовчали овочі. А чи то жіночі голоси, що пищали, дражнили, спокушали і сміялися у присутності чоловіків, долинали до подорожнього з подувом вітру? А чи то були саме ті жінки, запах яких він відчув з подувом вечірнього бризу? В будь-якому разі, шукати імператора вже було надто пізно. У кишені мандрівник мав гроші, а до того ж він дуже втомився, подорожуючи манівцями. До мети він завжди йшов манівцями, багатьма обхідними шляхами, весь час відхиляючись від прямої дороги. Після того як зійшов на берег у Сураті[4], він через Баганпур, Гандію, Сірондж, Нарвар, Ґваліор[5] і Долпур дістався Аґри[6], а з Аґри — до цієї нової столиці. Тепер йому хотілося лягти у найзручніше ліжко, хотілося жінки, бажано без вусів, і нарешті забуття, втечі від самого себе, чого не зазнаєш у жіночих обіймах, але тільки коли споживеш хорошого міцного напою.

Невдовзі він задовольнив свої бажання і спав у сповненому пахощами будинку розпусти, похропуючи біля повії, яку діймало безсоння. Він міг бачити сни сімома мовами: італійською, іспанською, арабською, перською, російською, англійською і португальською. Він заражався мовами так само, як моряки заражалися хворобами; мови були його гонореєю, сифілісом, цингою, малярією і чумою. Щойно він заснув, у голові забриніли всесвітні голоси, розповідаючи незвичайні мандрівні історії. Кожен день у цьому наполовину розвіданому світі приносив нові захопливі враження. Зашорена, нудна щоденність ще не розбила примарної, мрійливої поезії відкриття. Він сам був умілим оповідачем різноманітних історій і також був покликаний у світ розповідями про всілякі дива, а ще більше історією, що могла його возвеличити або ж занапастити.

{2} На борту піратського судна, що належало шотландському мілордові

 а борту піратського корабля, що належав шотландському мілордові і мав назву Скатач на честь казкової богині-воїна з острова Скай[7], тобто на судні, команда якого успішно грабувала і плюндрувала кораблі вздовж і впоперек Карибського моря, а зараз ішла до Індії у державних справах, перебував також охлялий флорентієць, якого одразу не викинули як «зайця» у південноафриканську Вайт-Рівер лишень тому, що з вуха переляканого боцмана він вийняв живу водяну змію і викинув її за борт. Знайшли «зайця» під койкою у носовому кубрику за сім днів після того, як судно обігнуло мис Агульяс, на самому півдні Африки, одягненого у камзол гірчичного кольору та рейтузи, а також загорнутого у плащ арлекіна із клаптиків кольорового шкіряного косокутника; до грудей він притискав невелику полотняну сумку і солодко спав, час від часу похропуючи, навіть не намагаючись ховатися. Здавалося, він був готовий до того, що його знайдуть, і цілком переконаний у силі своєї привабливости, у вмінні переконувати й зачаровувати інших. Зрештою, везли вони його вже довго. До того ж він виявився справжнім штукарем. Умів перетворювати золоті монети на дим, а дим — на золоті монети. Із дзбанка, наповненого водою, перевернутого догори дном, виливався цілий струмок шовкових шарфів. Кількома помахами елегантної руки міг збільшити кількість риби і хліба, що було, поза сумнівом, богохульством, авжеж, але голодні моряки з легкістю йому це прощали. Швидко хрестячись, аби вберегтися від можливого гніву Ісуса Христа через незаконне захоплення його місця цим новочасним творцем див, вони жадібно поїдали неждано багатий, хоч і нездоровий, з погляду теології, обід і чекали на наступний фокус.

Навіть сам шотландський мілорд Джордж Льюіс Гоксбанк, Гоксбанк з містечка Гоксбанк, тобто, якщо казати на шотландський штаб, Гоксбанк Гоксбанський, будучи дворянином (не треба плутати з менш поважними і більш неблагородними Гоксбанками із менш вартих уваги місць), одразу піддався чарам, коли непроханого арлекіна привели до його каюти для винесення вироку. На той час молодий пройдисвіт називав себе «Уччеллом».

— Уччелло ді Фірензе, чарівник і вчений, до ваших послуг, — сказав він досконалою англійською, з низьким та швидким поклоном майже аристократичного характеру, і лорд Гоксбанк усміхнувся, нюхаючи свою напахчену хусточку.

— Я міг би цьому повірити, дорогий штукарю, — відповів він, якби не знав художника Паоло з тим самим прізвищем, який створив у соборі твого міста фрески trompe-l'oeil[8] на честь мого предка Джона Гоксбанка, відомого як Джовані Мілано, солдата фортуни, колишнього генерала Флоренції, переможця у битві під Полпетто; ну, звісно, і в тому випадку, якщо цей художник не помер за ці довгі роки.