Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

Як це мені добре знайоме… Нещодавно і я, від’їжджаючи в чергове відрядження, прощався з батьком, не знаючи – чи не назавжди… Серце постійно стискувала тривога. За життя батька мені про загранку і думка не спадала. Тепер йому моя допомога вже не потрібна…

Дивлюсь на Сашка і не розумію, це з його боку героїчний вчинок, чи фатальна помилка. А з мого боку це що?

На душі гидотно, мабуть тому, що відчуваю, як душа моя, звикаючи до постійних розлук-зустрічей поволі черствіє…

…І чує і бачить… але якось не так, як хотілося б…

Радіє майбутнім пригодам, мабуть, лише один Вітя, він щиро радіє розлуці з своєю сварливою, гонористою жінкою. Аби не люди навкруги, він, здається, замість кволих, прощальних помахів руки, радісно тицяв би дулі на згадку своїй судженій…

Щоб якось розвіяти сумні думки Сашка та Валери, починаю розповідати про свою останню ніч перед від’їздом, яку ми провели з Оленою на запрошення Діми Клименко, полюючи біля мосту ім. Патона на сомів.

О-о-о! – То була ніч, повна пригод. Я ніколи раніше не ходив на сомів, навіть не уявляв, що таку екзотичну рибу можна зловити на гак розміром майже з долонь. З допомогою досвідчених рибалок нам з Оленою вдалось витягти двох чималих сомів, десь за півтора кілограма кожен. Результат, звичайно потішив, але головне було в іншому:

– Ніч на Дніпрі, багаття, товариство, напружене чекання дзвоника…

Дзвоник… Кидаюсь до спінінга. Вигуки:

– Не чіпай! Рано, він ще не взяв!.. А спінінг вигинається дугою і нема сил втерпіти…

– Не чіпай! Рано!

– Де там рано! Хапаю, смикаю, тягну… Пусто…

– Зараз зв’яжемо і в кущі закинемо, щоб рибалити не заважав!.. Це ж знову треба заряджати гак новою порцією черв’яків, сідати в гумовий човен і в повній темряві завозити той гак метрів за сімдесят, в яму, координати якої знає тільки Діма…

Завезли, чекаємо… За якийсь час вудлище знову гнеться дугою. Дзвоник аж на тому березі чути… Всі насторожено дивляться в мій бік. Мене аж тіпає, але тримаюсь… Вудлище поволі розгинається, дзвоник замовкає… Тиша…

– Все, дочекалися, – з гіркотою вимовляю я, але Діма застережливо піднімає вказівний палець…

– От, саме тепер, будь уважний! Тільки дзенькне – зразу тягни!!! Потяглись хвилини напруженого чекання, і коли я вже, майже, втратив надію, вудлище ледь-ледь здригнулося, навіть дзвоника не чутно було.

– Тягни!!! – вирвалось одночасно з кількох горлянок. Не сподіваючись на мою реакцію, Діма першим підскочив до спінінга, підсік, і тільки потім віддав мені його:

– Тягни, тільки обережно, дай сомику трохи погуляти, як схоче….

…Ніч, повна хвилювань та рибацького азарту, схід сонця на Дніпрі…

Дякую тобі, Дімо за ту незабутню ніч, за мій останній, в 1983 році схід сонця на Дніпрі, в Україні…

…Лиш тільки почало сутеніти, потяглися хлопці за клумаками з провізією. Валера запропонував:

– Давайте з’їмо спочатку мої яйця, бо вони напіврідкі і довго не стоятимуть! Сашко засміявся:

– Ніколи не чув щоб яйця стояли…

– Під загальний сміх компанії витяг свого сидора і я.

У мене був лише окраєць хліба і велетенська качка, нафарширована яблуками і засмажена Оленою власноручно.

Коли я поклав на столик і розгорнув це диво, хлопці мовчки перезирнулись, відсунули свої припаси і взялись за качку. Проковтнувши пару шматків Вітя задумливо промовив:

– І чого б це я їхав казна куди від такої дружини… Хлопці дружно підтримали Віктора, а Валера висловив загальну думку, що підводила риску: – Дурний мабуть… На тому й порішили… Зосереджене хрумтіння знову порушив Віктор, він зненацька різко поклав недоїдену ніжку на стіл і закричав:

– Покладіть, покладіть, кому кажу! Покладіть все на стіл і не чіпайте а ні крихти! Так же не можна!

– Вітьок, в тебе десь вавка відкрилася? Обережно запитав я.

– Сам ти вавка! – вигукнув Вітя, –