Читати книгу - "Весілля в монастирі"

за вуха» з класу в клас, і, коли закінчувався «благополучно» навчальний рік, вона хрестилася обома руками. Володька мріяв і уві сні, мабуть, бачив, що батько нарешті дозволить йому йти у «вольнопери» — «вольноопределяющиеся», і боявся, що поки він закінчить училище, війна скінчиться без нього. Диякон поки що дозволу не давав.

Батьки були справді дуже заможні і, коли приїздили відвідати своїх лобурів, навозили багато різних смачних речей та «монастирських» подарунків. Монастир славився жіночим рукоділлям, і у всіх у домі з’являлися бісерні гаманці, вишиті бісером пояски, закладки для книжок, різні покривальця, які навіть не знали, куди й приткнути. Мати лобурів — типова провінційна диякониха, пухкенька, просто тобі здобна, невеличка, виглядала особливо маленькою поруч з велетнем чоловіком і Володькою. Галинці здавалось, що диякониха при них боїться й слово мовити, а без них любила погомоніти, і більше з куховаркою Марфушею, ніж з мамою та бабунею. При бабусі вона робила пісний вигляд і більше розповідала про «наш монастир». Платили вони за своїх синків акуратно, завжди додаючи бабусі якийсь коштовний дарунок — теплу хустку монастирського плетення або теплі панчохи чи пантофлі, і дарували так, немов їм робили ласку, приймаючи дарунок. У важкі роки війни це справді був вигідний урок, хоча мороки з хлопцями було далеко більше, ніж з усіма іншими, особливо для бабусі, яка намагалась будь-що втовкмачити у безшабашну Володьчину голову французькі й німецькі граматичні правила, на які він, звичайно, без бабусі, вигадував не потрібні приклади, а легковажні куплетики і, підморгуючи Галинці та Жені, потихеньку наспівував, ще й підбирав мотиви на піаніно.

І от наприкінці весни, коли вже у всіх іспити минули, як завжди, у маминих приватних учнів цілком пристойно, а в трудолюбців просто блискуче, одне слово, коли вже починалися канікули, диякон з дияконихою запросили Єлизавету Миколаївну приїхати до них хоч на кілька днів погостювати, відпочити.

Єлизавета Миколаївна влітку ніколи нікуди не їздила відпочивати, бо завжди до них приїздили родичі, друзі. Вони казали: «На Різницькій горі просто дача! Такий сад! І Ворскла за кілька хвилин ходу, і не треба ні про що клопотатися».

Дехто надсилав своїх дітей, які схопили «передержки», і їх треба було «підігнати».

— Літусю, бабуню, ви ж позанімаетесь? На репетитора, їй-бо, нема коштів...

Іноді, коли в домі було дуже скрутно, Літа Миколаївна сама брала уроки на літо...

Як там не було, а завжди складалося так, що влітку вона була завжди зайнята, хоч скільки вже зим мріяла поїхати відпочити з Галинкою і Олесиком в Анапу. Побачити море. Ніколи вона не бачила моря... Чому саме в Анапу. Її подруга, колишня вчителька соборної школи, вийшла заміж і переїхала до Анапи. Вона весь час запрошувала маму з дітьми і, коли приїздила до батьків у Полтаву, просто умовляла й запевняла, що дешевшого курорту не знайти. Вона навіть підраховувала, скільки там коштує масло, молоко, яйця, і помешкання знайде дешеве, коло моря. Галинка сама собі дивувалася — при чому тут яйця, масло, молоко? Хіба над морем це потрібно? Хіба там харчуються звичайно, як у Полтаві, як усюди? Там же їдять самий виноград, фрукти...

Тато не брав участі в цих планах. Він уже давно, до одруження, побував у Криму, і на Кавказі, і за кордоном. Тепер для нього на Різницькій горі в їхньому садку, в каштановій алеї, де бігали найкращі діти в світі — його син і дочка, — ото був рай! Він про це нікому ніколи не казав, але для нього це було так.

Коли почалася війна, про Анапу вже не мріяли, і раптом навіть подорож до монастиря здалася тепер привабливою. Літа Миколаївна запропонувала близькій подрузі Ользі Федорівні:

— Олю, давай поїдемо вдвох. Їхати туди всього кілька годин, сядемо ввечері, а опівночі приїдемо, на станцію коней вишлють, там верстов з десять від станції до монастиря. Село поряд багате, ми там зможемо придбати якихось продуктів — масла, яєць... Що, це тобі зайве тепер? Мені аж ніяк, просто я не знаю, як усіх нагодувати, на базарі все подорожчало.

— А мені як?— навіть наче обурилася Ольга Федорівна. — Ти ж сама знаєш, як я з Петрусем кручуся, ледь-ледь від получки до получки дотягую.

Петрусь, її син, був «узаконений» Галинчин «рицар», але вона ставилася до нього хіба що тільки милостиво.

— Я знаю, знаю, — перебила її Літа Миколаївна, — от і поїдемо. Залізничні квитки дрібницю коштують, тут же близько, я беру на себе, а більше ніяких витрат, тільки те, що купимо для дому. А там відпочинемо хоч трохи, хоч не думатимемо про базари. І цікаво — жіночий монастир, в гарному місці, і диякон казав, що там чи храм, чи щось урочисте, я не розпитувала, буде, а головне, — Літа Миколаївна примружила очі, — там з неділі має бути весілля.

— Як? Весілля в монастирі?

— Ні, звичайно, не в монастирі вінчатимуться, а в ближчій сільській церкві. Одружується небіж ігумені, він у неї як рідний син, офіцер гвардійський, а наречена — княжна з Петрограда. Цікаво ж подивитися! Ну, диякон казав, що весілля бучного, звичайно, не буде, офіцер з фронту приїде чи вже приїхав на кілька днів. Не знаю, чого вже так вирішили. Там, мабуть, диякониха всі подробиці розповість, а до церкви підемо подивитися. Мені й ігуменю цікаво побачити, вона з якогось аристократичного роду. Кажуть, у неї, коли ще молода була, жених загинув — вона постриглася в черниці. Диякон казав: розумна така жінка, монашки її люблять, і взагалі монастир незвичайний. Давай, Олю, поїдемо, ну хоч якась розвага. Я без тебе не хочу!.. І купимо щось на селі для дітей.