Читати книгу - "Дожити до весни"

долонею там, де, мабуть, все-таки була схована його шия, – як ножем різонув. І несподівано посміхнувся. Від тієї посмішки на його пласкому блідому обличчі в Анни аж морозом поза шкірою сипонуло. А тоді враз відчула, як тіло зм’якло, стало невагомим і почало розбухати, розширюватися, лускати, зникати, розчинятися у повітрі, легкою хмариною підійматися догори, під чорну стелю.

Десь, немов за стіною в’язкого туману, пронизливо рипнули і зачинилися двері. Приглушено клацнув замок. Стихло човгання. Знову сумно озвалася, печально зітхнула й голосно схлипнула скрипка.

Лука колись сказав, що «червона панна» просто так ніколи не плаче, цьому обов’язково має бути якась причина. Що ж вона хоче їй сказати, ця стара ворожійка? Чи про що попереджає?

2

Людина може прожити й без скрипки. Скрипці без людини не можна ніяк. Її злети і падіння, популярність і слава, любов і захват – все-все-все залежить від того, в чиїх руках їй судилось опинитися. Я зробила неможливе – сама вибрала для себе скрипаля, а разом із ним – і свою долю.

Мене обожнювали й ненавиділи, продавали й дарували, викрадали й повертали, намагалися втопити й спалити, змушували мовчати й страждати. Мені довелося багато мандрувати, рятуватися від куль самій, рятувати життя іншим, підіймати їхній дух, побувати у найнесподіваніших місцях планети впродовж багатьох років… Але не будемо про роки – я ж таки жінка, та й не просто жінка, а панна, «червона панна». Так мене назвали у Старолісах.

Воістину, незвідані шляхи Господні! Чи міг подумати знаменитий Ніколя Люпó, що його скрипкове диво, знане у найпрестижніших салонах французької столиці, опиниться у цьому маленькому волинському селі, оточеному зусібіч іще первозданними лісами та непрохідними болотами? Чи могла хоч би припустити я такий поворот долі, коли благала її не розлучати мене з моїм Даніелем і послати разом із ним на ту кляту війну?

Отож сталося це під час франко-російської війни і не без впливу наполеонівського дивізійного генерала Жана Реньє. Втім, до особи досвідченого полководця, командира 7-го саксонського корпусу французької армії я не мала жодного стосунку. Та й самому графові Жану-Луї-Ебенезеру Реньє було не до мене. Відтоді, як я востаннє бачила його у Парижі, він страшенно змінився: постарів (і це в сорок один рік!), розповнів, спохмурнів, забув і про музику, і про муз, до яких був таким прихильним у юності. Військові походи та кровопролитні бої, що забрали майже два десятиліття його неспокійного життя, перетворили колись витонченого естета й вільнодумця, мрійливого романтика й улюбленця прекрасних дам на понурого солдафона з неймовірною військовою інтуїцією та блискучою логікою.

Під час наполеонівського походу 1812 року Жану Реньє випала не вельми приваблива роль. Тоді, як основні військові сили було кинуто на найбільшу та найкривавішу за всю франко-російську війну битву десь поблизу Бородіно, йому доручили за будь-яку ціну втримати на Волині наступальні дії російської 3-ї Обсерваційної армії під орудою генерала Тормосова. Це протистояння двох генералів було не так запеклим і героїчним, як виснажливим і марудним.

Таких заливних дощів, як цього хмурного вересня, я ще не знала. І Волинь, кажуть, давно не пам’ятала такої мокви. Майже вся територія від Стиру до Бугу опинилася під водою. «Мала війна» на теренах загадкового краю, позначена кількома важкими, але не вирішальними битвами, постійні маневрування між лісами й озерами, що вийшли з берегів, прокладання проходів між болотами та багатотижневе «болотне сидіння» в оповитих осінніми туманами містечках і селах доводили графа Реньє до чорної меланхолії. Він згадував переможні бої в Голландії та Неаполітанському королівстві, перехід Рейну, походи на Сирію, Мальту, Сицилію, Іспанію, Угорщину… Тут же, на цій мокрій, таємничій, геть не зрозумілій для нього Волині, він особливим нюхом чув примарність надії на перемогу. Й інтуїція вкотре не підвела його.

Уже неподалік Любомля саксонцям на чолі з Жаном Реньє та австрійському корпусу, яким командував фельдмаршал Карл Шварценберг, вдалося таки зайняти вигідну позицію. Їх відділяв від російського війська меліоративний канал завглибшки п’ять метрів, через який добре проглядалося розташування ворога. Здавалося, доля нарешті всміхнулася французьким воякам. Та якогось дощового дня обидва командири несподівано підняли свої корпуси із насиджених місць і наказали поспіхом відступати за Буг. Пришвидшило цей авральний відступ таємне донесення про те, що російська армія перекинула на Волинь десятки тисяч своїх солдатів. Таку навалу Реньє та Шварценберг не стримали б. А коли б усе-таки спробували зупинити і залишили навіки у волинських болотах своє різношерсте військо, історія б їм цього не простила.

Отож, прибула я до Старолісів не з Жаном Реньє, а з його небожем, наполеонівським поручником Даніелем Паскалем. Нещодавно, всього за рік до цих подій, Даніель був успішним студентом, на якого чекала блискуча кар’єра у Парижі. Його батько, відомий лікар Жозеф Паскаль, вирішив дати своєму одинакові медичну освіту, а опісля передати в його надійні руки родинну клініку. Когось би це заохотило, підштовхнуло до науки, розбурхало лікарські амбіції. Даніеля ж така перспектива не тільки не тішила, а й неабияк лякала. Він терпіти не міг хвороб і навіть розмов про них, не мав бажання займатися ескулапською практикою і ладен був десятою дорогою обминати пропахле карболкою, ліками та всілякими недугами батькове медичне дітище. Натомість із задоволенням брав уроки гри на скрипці та піаніно і був своїм хлопцем серед музикантів Парижа. Та й характером, емоційною вдачею вдався не у батька, а в маминого кузена Жана Реньє – свого кумира, якого обожнював ще з дитячих літ.

Ще б пак! Дивізійний генерал, військовий міністр Неаполітанського королівства, наближений до самого імператора Наполеона Бонапарта, герой, який штурмом брав десятки міст, не раз був і контужений, і поранений, але знову й знову ставав до