Читати книгу - "Тіні наших побачень"

Як і всі інші мої помилки, ти з’явився випадково. Ти влаштувався звичайним менеджером середнього рівня, хоча мав за плечима солідний досвід на керівних посадах. Ти тричі надсилав резюме — особисто мені, не у відділ кадрів. Пізніше ти визначив місце мого паркування, мій розпорядок дня, улюблені кав’яр­ні, місця, де я зазвичай проводжу вільний час. І насправді дізнатись цю інформацію не надто й складно, та навряд хтось захоче в принципі докладати до цього зусиль, але ти це зробив.

Наш єдиний вербальний контакт відбувся під час співбесіди, на яку я потрапила вперше за останні три роки. Далі між нами виникали лише комунікативні імпульси. Власне, я мала б засумніватися ще тоді: ти був надто розумний, надто досвідчений. І я мала б відмовити тобі, посилаючись на кваліфікацію. Але я не відмовила. А потім уже було пізно. Завжди є момент, коли ще можна повернутися, можна заховатися і вийти з гри. І я сотні разів обіцяла собі не вплутуватися в службовий роман. Не грати на своїй території. Але все було марно.

Ти наче підсвідомо знав, як діяти, на що натискати, як завести мене... Ти торкався навіть тих точок, що їх я, здається, давно уже убезпечила. Ти нічого не говорив, лише точно виконував далі свій план. Твої дії були взірцевими, але навіть коли виходили за межі, мені це подобалося. Ти був надто збудженим, наполегливим, але поводився не як голодний хижак, а як дослідник, що хотів упевнитися в правильності своїх здогадок.

Зрештою, ти ж досягнув свого. Я лише можу аплодувати твоєму сценарію, твоїй акторській грі та виправленням до сюжету. Я вірила красномовності, піддалася атмосфері, не зважала на цілковиту відсутність інформації про тебе. І навіть коли ти наполягав на сексі без захисту, у мене не було підстав тобі відмовити... У мене не було бажання захищатися. Навіть коли ти навмисне кінчав у мене, я і не намагалася пручатись. Я не намагалася нічого протиставити. Не намагалася. Бо впізнала тебе.

Прокинулася вранці з думкою, що новий день настав. І ця думка не засмутила мене. Черговість днів і подій знову створюватимуть шум і хаос, ускладнюватимуть процеси аналізу й віддалятимуть від пошуку суті. Це все ментальні терміни внутрішнього розуміння, позбавленого можливості словесного шифру. Дедалі більше довіряю фатуму й випадку, знаходжу зв’язок між подіями й учинками, які зв’язку не мають ані в часі, ані в просторі. Дедалі частіше відпускаю справи своїм плином, уперше вживаю слово «карма». Можливо, це бажання позбутися відповідальності. Можливо, це втома. Але годі про це. Думаю, якби мені провели медогляд — діагностували б шизофренію. А оскільки я і сама розумію свій діагноз — глибоке дослідження мені не потрібне. Зупинилась на думці, що в будь-якому разі все добре. Бо погано — це лише початок доброго. Світ рано чи пізно розкладе карти потрібним ладом. Тому не варто впадати у відчай, коли зусилля обертаються провалом, та радіти випадковому успіху. Життя завжди чинить правильно. Це ми звикли все оцінювати.

Мені здається, що відчуття психотропів переслідує мене. Хоч я вже кілька місяців як зав’язала. Здається, я просто перебуваю в тривалому беззмістовному русі, а життя навколо — віртуальна гра, до якої в мене не виникає особливого інтересу. Хоча, здавалося, я живу в центрі мегаполіса, у мене престижна іномарка та заслужений успіх, гардеробна завбільшки двадцять квадратних метрів та незалежність від чоловіків. Тоді чому все так погано, коли все так добре? Я можу здобути чимало уваги, просто запустивши лінію одягу чи парфумів, можу заробити чималі статки, бо в мене багато навичок і знань. Усе це легко, але не цікаво.

Навіть більше — усе жахливо. Певної миті я зрозуміла, що виснажилася давати цьому всьому раду. Потрібно відстоювати себе в бізнесі — залишатися сильною. Потрібно відстоювати себе з чоловіками — бути ніжною. Потрібно відстоювати себе в соціумі — зберігати свій образ. А я витратила всі сили, щоб дістати це.

Пообіцяла собі сприймати людей лише за критичних ситуацій, не шукати підтексти, засуджувати лише за фактом, без зайвих барвників і драматичних акордів, не розпорошуватися на те, що не має прямого стосунку до мого життя. В одвічній метушні, коливанні між життєвими цілями й задоволеннями, шукаючи стрижень, за який ухопитись... Інколи краще політати в цій невагомості...

Розуміння смертності — беззаперечний факт, що призводить до безглуздості існування. Як наслідок — дістаєш безальтернативний день бабака з елементами апатії та фаталізму. Стежиш за всім без інтересу, говориш, наче немає слухачів. Кінець кінцем, життя минає в умовному способі очікувань чи сплетінні пройдених подій. А чистої сторінки апріорі не існує. Форматування пам’яті — річ корисна, але надто ненадійна. Якщо щось забуте, отже, цього ніколи не відбувалось, а якщо про щось постійно думаєш, отже, воно реальне?

Мабуть, це була не злість, а бажання повернути мене в минуле чи пак у романтичну реальність. Ти тоді домагався відповіді, хоча і так її розумів. Тепер дістанеш — так. Я вбила нашу дитину. Вбила цинічно і абсолютно про це не шкодувала. Чи думала я тоді про тебе? Ні! Мені й у подальшому не було цікаво, чим і як ти живеш. Життя одразу навчило мене бути жорстокою. За жорстокість, можливо, доведеться платити порожнечею, але її простіше пережити, ніж розчарування.

Нещодавно я зрозуміла одну істину: єдине, чого ми мусимо навчитися, — це почуття байдужості до того, що відбувається навколо, та, якщо можливо, не зачіпати почуття тих, хто ще не навчився. Я більше не намагаюся шукати виправдання людським учинкам, прив’язувати до них обставини (люди завжди керуються лише бажанням), як і не заперечувати те, що за другого шансу вони вчинили б інакше. Чи зачепив мене тоді його вчинок? Навряд. Я буду щаслива знати, що йому після цього полегшало.

У мене є подруга-фотограф. Вона любить людей до моменту, коли фотографує їх. Фотографія для неї — місце, де зупиняється час. Все «до» та «пі­сля» безповоротно піддається змінам. Вона не вірить, що можна прокинутися вранці й думати так само, як учора, чи не намагатися сьогодні стати тим, ким хочеш бути завтра. Вічність тоді — те, що вимірюється часом, тимчасовість — те, що триває і має край.