Читати книгу - "Ущелина синіх туманів"

Юліс завмер, приголомшений. Чомусь згадалася далека планета Ліара, яку знайшов під час дванадцятої експедиції зореліт “Арфа”. Там космонавти бачили дивовижного птаха, забарвлення якого змінювалося навіть під подихом леготу. Казали, що цей птах затьмарив своєю красою земного лебедя.

Все швидше рухалася Сой. Вона наче прикипіла поглядом до Юліса, ноги легко, безшумно торкалися барвистої підлоги. І ось вже ураганний фейєрверк, ніби весняне буяння, сипав вогнем, букетами квітів, разками намиста, бризками моря.

Зненацька все стихло. Саме стихло, хоч у залі весь час стояла мертва тиша. Згасла різноока мозаїка, знову спалахнула ніжна бірюза під дахом. Сой стояла посеред сцени, мовчазна, непорушна. І ось тут Юліс подумав, що зараз їй чогось не вистачає. Ні, вона була не втомлена. Струнка постать знов скидалася на статую, вирізьблену різцем талановитого художника. Але чого їй так бракує в цю хвилину?

Він не пішов назустріч, сидів замислений, не в змозі вивільнитися з полону могутніх чарів. Йому здавалось, що не вона, а він щойно вийшов з цього вихору, клубка холодного вогню, і тому по тілі ще й досі повзуть приємні млосні мурашки.

— Тобі не сподобалось? Ти такий блідий! Юліс несамохіть провів долонею по обличчю.

— Ні, русалко. Це…це було прекрасно.

Лише перед самим сном, коли його повіки вже склеплялися, він стрепенувся. Усмішки! Ось чого бракувало в ту хвилину Сой! Він підсвідомо жадав, щоб вона тоді усміхнулась. Це так було йому потрібно! Чому — він і сам не знав. Та вона не всміхнулася, просто вона не вміла всміхатися.

Минала шістнадцята декада після старту “Серпа”. Юліс встиг об’їздити і облітати мало не всю Савію. Інтерес до людини з далекої Землі не спадав. Спеціально призначений Академією секретар ледве встигав реєструвати численні запрошення в усі кінці планети. Сой супроводжувала його в цих поїздках. Не раз, дивлячись на неї, Юліс ловив себе на думці, що це якийсь чудернацький сон: і дивовижний світ, схожий і водночас не схожий на рідну Землю, і оця красуня, що народилася в неуявній глибині Космосу, за кільканадцять парсеків від нього, щоб стати йому дружиною. Особливо настирливо переслідувало це враження під час кіносеансів. Юліс скрізь возив з собою кінотеку, залишену савіянам екіпажем “Серпа” для знайомства з земним світом. Він уже знав напам’ять мало не кожен кадр першого-ліпшого фільму з свого запасу, і ці стрічки мали б давно набриднути йому, як щоденна панорама у вікні будинку, де безвиїзно прожито все життя. Та дивна річ: чим більше Юліс дивився фільми, тим більше йому хотілося їх бачити знов і знов.

Був хмарний день, коли вони приїхали в Каету — місто-музей. Насуплене небо чіплялося за мереживо метеобашти, на південь від міста раз по раз кресали іскри громовиці — ; там уже діяла Служба дощу.

Сой зіщулилася й притислась до плеча Юліса.

— Ти замерзла, русалко? Вона відповіла не зразу.

— Ні, я просто згадала… Торік загинув мій брат. Він був інженером Служби дощу. Сталося так, що викликана ним блискавиця не знайшла кращої мішені, ніж його катапульта. Якби поблизу хтось трапився, його ще встигли б урятувати.

Сой замовкла. Вона видалася Юлісу дівчатком, таким немічним і засмученим, що він машинально погладив її по голові.

Далі всю дорогу їхали мовчки, Юліс надовго замислився. Зрештою небезпека завжди була постійною супутницею людини, завше ходила за нею, як тінь. Не раз вона змушувала відступати або ж виходила цілковитим переможцем — люди гинули. Та замість них ставали нові. Бо ж — як не дивно — небезпека породжувала не тільки страх, вона виховувала і безстрашність. Можливо, якби не було в житті небезпек, людина багато б втратила.

…Зустріч з каетянами тривала кілька годин і досить таки втомила Юліса. Почалась демонстрація фільмів, тепер можна було покинути зал. Проте він сидів мовчки, непорушно, наче скам’янів, і невідривно дивився на екран…

Бурхливий океан котив могутні штормові хвилі, наче бавився самотнім, загубленим на його безмежних просторах кораблем. З грізним гуркотом водяні вали кидалися в атаку, корабель то злітав так високо, що виднілося його поцяцьковане морськими черепашками днище, то падав у прірву, і тоді біле шумовиння оббризкувало його щогли. На палубі не видно було жодної людини, тільки вогонь на клотику ще свідчив про життя. Він спалахував і гас, ледь помітний у клекоті водяного пекла.

— Сміливі вони були, оті люди! — захоплено прошепотіла Сой. — Любий, це було давно? Дуже давно? Адже так?

Юліс довго дивився на неї мовчки. Думки його були далеко.

— Так, це було дуже давно, — нарешті мовив він. — Так давно, що ми встигли уже все забути… Забути… Забути… — І враз підхопився з місця: — Їдемо! Негайно! Цієї ж миті!

За дві години ракета-кур’єр примчала їх в столицю. Даремно Сой вмовляла хоч трохи відпочити — Юліс відразу ж викликав орнітоптер.

— Ти не розумієш, як це важливо! Надзвичайно! — повторював він, нервово позираючи на годинник. — Я потім поясню, потім. Ми мусимо застати в Астроцентрі Діо або хоч Пена…

Сой була вкрай стривожена його виглядом, ще жодного разу не бачила вона Юліса таким збудженим, неврівнова-женим.

— Що трапилося? — здивувався Пен, який саме чергував. — Хіба ви не в Каеті?

— Де Діо? Виклич його і якнайшвидше!

— Чи варто? У Діо час відпочинку. Він вдома. — Та, дізнавшись в чім річ, Пен бігцем кинувся до відеофона.

— Я ще не можу сказати з цілковитою певністю, — схвильовано говорив Юліс, — але дуже ймовірно. Тоді я не збагнув. І це зрозуміло. Адже людство давно, надто давно не користується цією примітивною системою. Тї винайшов стародавній вчений Морзе. Глибока історія… І тільки фільм… Я й зараз не знаю самої азбуки, але принцип тепер мені зрозумілий. А це головне…

Непосидющий Пен без угаву бігав по обсерваторії, вмикав, вимикав екрани, щось записував, когось викликав, наказував і водночас встигав закидати Юліса запитаннями, поки нарешті здав чергування якомусь зовсім юному хлопчині. І тут