Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

започаткувала роботу багаторічного міжнародного наукового семінару, що триває донині. Одним з найважливіших його наслідків стало те, що під час регулярних зустрічей і обговорення результатів своєї дослідницької праці упродовж семінару науковці обох країн пройшли певну еволюцію у власних поглядах на поставлені проблеми, завдяки чому їхні позиції з багатьох аспектів зблизилися.

Це, передусім, стосується оцінки УПА і АК як рівноцінних національно-визвольних рухів двох сусідніх народів, які в умовах іноземної окупації намагалися відтворити свою державність; ролі Берліна і Москви у використанні та розпалюванні українсько-польського антагонізму, і, що найголовніше, спостерігається прагнення обох сторін досягнути приблизно однакового розуміння причин цього антагонізму[2].

Утім залишається низка принципових питань, у тлумаченні яких українські і польські фахівці розходяться або розставляють різні акценти. До них належать, зокрема, такі:

1. Трактування мотивів і характеру українсько-німецької та польсько-радянської співпраці в роки війни;

2. Трактування характеру і форм польського опору німецькій переселенській акції на теренах Люблінського дистрикту (зокрема, Холмщина і Підляшшя) у 1942–1943 рр. та бойових акцій формувань Армії Крайової і Батальйонів Хлопських (БХ) проти тих представників місцевої української інтелігенції і селянства, які були в ній задіяні. Зв’язок цих подій з масовими антипольськими виступами УПА на Волині в 1943 р. та у Східній Галичині в 1944 р.;

3. Оцінка форм і методів боротьби проти поляків на території Волині і Східної Галичини, застосованих ОУН бандерівської фракції та командуванням УПА з метою виключення будь-якої можливості повернення цих етнічних українських земель до складу повоєнної польської держави;

4. Аналіз інших мотивів та чинників, що спонукали ОУН(Б) та командування УПА до радикальних антипольських заходів, а серед них, передусім, такого як ставлення до українського питання в роки Другої світової війни польського емігрантського уряду, польського політикуму всередині окупованої країни та польського суспільства загалом;

5. Причини невдачі українсько-польського переговорного процесу щодо припинення ворожнечі між обома народами;

6. З’ясування того, якою мірою депортація українців у 1947 р. з південно-східних теренів Польщі на її північні та західні землі, здійснена в рамках акції «Вісла», стала помстою за вбивства поляків на Волині та у Східній Галичині в 1943–1944 рр. чи між обома цими подіями не було жодного зв’язку.

Безперечний інтерес для зацікавлених цією проблематикою дослідників становлять доповіді, виступи в дискусіях, окремі праці таких українських учасників міжнародних семінарів: М. Кучерепи, Р. Стрілки, В. Ханаса, М. Швагуляка, Л. Зашкільняка, В. Трофимовича, С. Макарчука, Ю. Киричука, Я. Ісаєвича, Ю. Макара та ін. Кожен з них у свій спосіб намагається підійти до з’ясування причин українсько-польського протистояння в роки війни, характеристики ставлення обох учасників цього конфлікту до національно-визвольних програм протилежної сторони, визначення ролі третіх сил у розпалюванні українсько-польської ворожнечі, аналізу спроб досягнення порозуміння між представниками двох антикомуністичних рухів.

Не можемо не сказати про те, що й сьогодні на зустрічах з нашими польськими колегами не всі українські історики готові вести відвертий діалог про важкі питання українсько-польських взаємин періоду війни. Ми ще й досі наче боїмося всієї правди про ті події, а можливо, просто не готові визнати частину відповідальності української сторони за кривавий міжнаціональний конфлікт. Наприклад, з побоюванням, з нашого боку, сприймається оприлюднення, скажімо, такого факту, як звернення у квітні 1943 р. української делегації на чолі з адвокатом Ю. Черевкою до луцького гебітскомісара з пропозицією про утворення на території Луцька своєрідного «гетто» для поляків[3].

Варто навести приклад, коли і польські науковці намагаються не оприлюднювати ті архівні документи, які можуть бути використані українською стороною в своїй аргументації. У відділі рукописів бібліотеки Варшавського університету знаходяться добре відомі всім польським дослідникам, що вивчають історію збройної боротьби 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової, звіти представників Волинської делегатури польського емігрантського уряду на ім’я волинського окружного делегата. У цих звітах ідеться про те, що відбувалося на території Волині на початку 1944 р. під час формування цієї дивізії. Переважну більшість звітів останнім часом опубліковано в Польщі, за винятком того документа, у якому доповідається про знищення польськими партизанськими загонами української людності, зосібна жінок та дітей[4].

Цей документ спростовує твердження багатьох польських авторів про те, що дії 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової в 1944 р. не мали характеру «відплатних акцій» українцям, що вони були спричинені лише необхідністю «очищення» терену від боївок УПА з метою розширення оперативної бази для боротьби з німцями в рамках так званої акції «Бужа». Нагадаємо також, що коли в середині 1980-х років польський дослідник Є. Томашевський звинуватив солдатів 27-ї Волинської дивізії у мордуванні на Волині беззахисних українських жінок і дітей, це призвело тоді до бурі протестів у середовищі колишніх воїнів цієї дивізії, про що можна довідатися з книги Є. Рафальського[5].

У зв’язку з вищесказаним зазначимо, що подальше дослідження цієї теми потребуватиме публікації всіх архівних матеріалів: як тих, що знаходяться в Україні, так і тих, що зберігаються поза її межами, незалежно від того, подобатиметься комусь їхній зміст чи ні. Тому з великим оптимізмом була сприйнята дослідниками поява багатотомного видання під назвою «Польща та Україна у тридцятих — сорокових роках XX ст. Невідомі документи з архівів спеціальних служб», яке готується, з одного боку, зусиллями Державного архіву Служби безпеки України, а з іншого — Центрального архіву Міністерства внутрішніх справ і Адміністрації Республіки Польщі. На сьогоднішній день з’явилося п’ять томів