Читати книгу - "Моя дорога птаха. Мамина книжка"

в шоці від подій, відвела Андрійка в готель і закрила в номері на декілька годин. Дитина виправдовувалася: «Мамцю, але м’яч через мене впав у море, а то був м’яч нашої групи». От так, із завищеним почуттям справедливості й обов’язку, він і жив, брав на себе відповідальність. У нього ніколи не було відмовок: хтось винен, а тому я не зміг. І в ранньому, і в дорослому віці я йому завжди казала: «Ти розкажи, в чому проблема, її можна вирішити, а як заховаєш її, то вона буде рости й рости. Все можна виправити, крім смерті…»

Ще раз про школу

У школі Андрійчик мав улюблених вчителів, а класним керівником була в нього росіянка з Архангельська, яка вийшла заміж за українця, народженого у вивезених з України батьків, і приїхала з ним у Новий Розділ. Ця жінка в класі дітям виговорювала: «Ты иди вешайся, как твоя мама! А ты будеш доллары скрести, как твой отец (гінеколог — О. К.)!» Кожного з дітей вона люто ненавиділа ненавистю північної білої вовчиці. Андрійчика вона не навчала англійської мови, бо клас ділився на три групи. Якось вона довідалася, що я вмію в’язати, і внадилася зі своїми старими розпоротими нитками. То плаття, то кофту треба було зліпити з дрантя. На шостий чи сьомий раз я ще й захворіла, тому попросила її трохи зачекати. Уже до тижня часу вона зробила класні збори і змусила дітей оголосити Андрійчикові бойкот, бо він пішов на академконцерт у музичну школу замість того, щоб крутити принесену ним музику на шкільному вечорі. З її боку почалися такі гоніння, що він їх запам’ятав на все життя. Керівник забороняла дітям з ним розмовляти, а коли Андрійко заходив у паралельний клас, вона наказувала його виганяти. Більшого зла я за своє життя не бачила. Це залишило страшний слід у свідомості Андрійка. В інший клас я не могла його перевести, адже клас, де він навчався, був експериментальним, і син із задоволенням вчив англійську. І коли керівник у черговий раз прогарчала: «Я тебе такую характеристику напишу, что тебя даже в ПТУ не примут!», ми з батьком пішли до школи. На щастя, на той час змінили старого директора, який її покривав, а новий усе поставив на свої місця, закривши її чорного рота. Ми довчилися до кінця сьомого класу, а влітку з паралельним класом поїхали у Ленінград на екскурсію, і там потрапили на концерт «Машины времени». Ми слухали Макаревича… Це було у величезному комплексі «Олімпійський». Я взяла декілька дітей із групи. То був грандіозний концерт, ми бралися з незнайомим людьми за руки, співали разом: «Вот, снова поворот, и мотор ревет…» Поверталися на турбазу на Ленінському проспекті, коли вже розводили мости…

Восьмий клас починали уже у Новояворівську. Нова школа, нові друзі потроху стирали з пам’яті страшний безглуздий бойкот, але приниження, яке довелося пережити, не забулося, і, напевно, тому Андрійко завжди так співчував людям, яких ущемляють, яким нема де шукати помочі.

У восьмому класі Андрійко закінчив музичну школу, і тато записав його до хорошого тренера з біатлону. Стріляти і ганяти на лижах, що могло бути краще? Так і залишилося захоплення лижами на все життя. А стріляти — це було, як співати. Він ще й мене хотів навчити, тільки «відкат» дуже сильно бив у плече, і біатлоністки з мене не вийшло — відпросилася. Андрійчик вчив: «Підніми рушницю, прицілься і відразу стріляй, бо як довго цілитись — рука тремтить, не попадеш!» Як і в житті…

У палаці культури були естрадні гурти й інструменти, на яких Андрійко з музикантами проводили свої перші музичні проби. Вони сиділи то на даху будинку і слухали польське радіо, то збиралися у нас вдома, знімали свої перші кліпи. Андрій писав свої перші мелодії. Я не сприймала їх серйозно, бо багато молодих людей таким чином проводили час. Були серйозніші речі, такі, як вступ в інститут, і тут уже в разі невдачі чигала армія — Афганістан. Уже скільки років привозили мертвих хлопців, ридала Україна, і нічого неможливо було зробити: ні втекти з тою дитиною, бо не випускали з СРСР, ані сховатися — знайшли б і під землею.

Львівський медінститут традиційно не дорахував бали при вступі, і ми, маючи в запасі рік до мобілізації, поїхали поступати в Карелію. Пробули там два місяці, переходили на російську мову на курсах, сходили цей Петрозаводськ вздовж і впоперек, і все більше розуміли безвихідь, в яку потрапили, адже звідти нікого не переводили в інші ВУЗи. За перший курс я була в Карелії дев’ять разів. Тоді Андрійка по закінченню першого курсу забрали в армію. Там я його і проводжала, сама, з далекої мерзлої землі Карельської… А про все, що було далі, розповів Андрійко у своїх книжках, де сльози переводив у сміх і, як у Карелії сказала дочка нашого друга: «Тебе, Андрей, людей не лечить, а смешить надо…»

Я хочу сказати всім мамам, які мають маленьких хлопчиків, — дітей треба любити більше за себе, носити на руках, поки можете підняти з землі. Ніякі муштри чи покарання не зроблять з вашого сина справжнього мужчину. Не бійтеся тулити до себе хлопчика, тримайте його за рученьку, допоки це йому потрібно. Ви свою любов переллєте в дитину, а вона, в свою чергу, буде ту любов віддавати іншим. «Соло» — пісня, яку я люблю понад усі. Андрійко визначив у ній свою сутність. Та й нашу з вами теж…