Читати книгу - "Антирадянські історії"

У пошуках причин усесвітньої любові росіян до своєї всесвітньої значущості я спробував зібрати дані про їх чисельність, простудіювавши доступні історичні джерела. Істориками зібрана доволі приблизна статистика чисельності населення, починаючи від XV століття. У XV столітті населення Московського князівства становило 2 мільйони осіб, у XVI столітті — 5,8–6,5 мільйонів, у XVII столітті — 10,5–11 мільйонів, на початку XVIII століття — 13–15 мільйонів. У XVIII–XIX століттях чисельність населення Російської імперії зростає неймовірно швидко: у 1719 році приріст становить 57 %, у 1795 — 82 %, в 1843 — 80 %, у 1896 — близько 55 %. Чисельність росіян росте із «придбанням російських земель». Саме тоді і з’являється новий етнос — росіяни, тобто, зовсім не обов’язково русичі, русаки чи роси. У такий спосіб сформувалася спільнота людей, які розмовляють однією мовою. Однак про справжнє етнічне походження багатьох росіян говорять їхні прізвища — Аксаков, Юсупов, Карамзін, Фонвізін, Даль, Лєрмонтов, Кутузов, Салтиков, Пржевальський, Бортнянський, Розумовський, Кантемір, Баґратіон. Але ж вони зараз усі «росіяни», чи не так? Хоча 200–300 років тому були татарами, поляками, шотландцями, данцями та іншими.

Чи не в цьому відгадка дивної поведінки багатьох «росіян», які зневажливо ставляться до людей інших національностей? З ненавистю, яка властива багатьом неофітам. В інтернеті можна знайти академічний опис антропології російської людини, у якому серед термінів «субстрат» і «аутосомні маркери» криється таємниця приросту населення на 80–82 відсотки. Так могло статися лише у двох випадках — або росіяни винайшли, а потім втратили препарат, набагато ефективніший за віагру, або завойовані народи стали вимушено називати себе «росіянами». Тим самим прикметником «російський», що ним раніше і тепер люблять послуговуватися полководці й політики, і який, нарешті, перетворився на дивний іменник, що порушує правила російської граматики. У слова «російський» дивна політико-географічна доля. Його насилу можна назвати етнонімом, оскільки часто цим словом позначали не національну належність, а державну. Предка російського письменника Аксакова звали Аксак — «кривоногий», а справжнє прізвище предка російського поета Лєрмонтова, і це добре відомо, було Лермонт. У Шотландії він був шотландцем Лермонтом, а в Росії його нащадок став російським Лєрмонтовим.

Найімовірніше, мої пошуки потрібні більше мені, ніж більшості з тих, хто називають себе росіянами. Я хочу зрозуміти, ким себе ідентифікувати і як бути далі — ображатися на звинувачення в русофобії чи не звертати уваги. У кожного народу є історична пам’ять і якості, що є частиною ментальності, й серед них риси, властиві сучасним народам, незалежно від раси чи віросповідання, відповідальність за минуле і передбачення майбутнього. Раніше в Таджикистані, а тепер і в Грузії мені подобається слухати розповіді друзів про своїх предків до п’ятого і навіть сьомого коліна. Це історична пам’ять, яка допомагає нащадкам оцінювати себе, свої вчинки і провини, передбачати своє майбутнє. Чи багато росіян можуть розповісти про своїх прадідів?

Незважаючи на деякі відкриття, що допомагають розібратися в поведінці росіян, залишається головне запитання, що давно хвилює мене: чому в росіян таке дивне ставлення до свободи? Йдеться не про свободу дати в морду або облаяти, а про ту свободу, яка допомагає людині регулювати своє життя і бажати свободи ближньому. Звідки з’явилося невизнання чужої свободи, пристрасть до будь-якого придушення волелюбності? Звідки така неприязнь до людей, які спілкуються іншими мовами, і небажання сприймати носіїв іншої культури? Звідки ця погано приховувана заздрість до чужих успіхів? Чому така агресія?

У мене, росіянина, є ще багато запитань, на які я намагаюся відповісти більшу частину свого життя. Особливо тепер, коли російські політики знову прикриваються прикметником «російський» і скоюють злочини.

Мені, росіянину, соромно й образливо. Мені не спадає на думку сваритися зі своїми друзями українцями лише через те, що вони хочуть бути вільними, а понад 80 відсотків росіян не хочуть. Якось порівняв тексти гімнів Росії і Грузії: у грузинському кілька разів згадується слово «тавісуплеба» — свобода, а в російському — тільки один раз, і знову як прикметник.

Мені зовсім не хотілося писати патетичний текст і волати до порожнечі. Врешті-решт, кожен повинен відповідати за свої вчинки, поза національністю і політичними поглядами. Мені пощастило, я жив у різних країнах, з різними культурами і мовами, почувався комфортно, тому що було цікаво. За ці роки я зрозумів, що не хочу бути безликим прикметником, мені більше подобається бути іменником.

Щоб хоч трохи зрозуміти, чого хоче російська влада (назву її просто Кремль), досить прочитати кілька досліджень чудового етнографа і фольклориста професора Владіміра Проппа. Ще в юному для вченого віці він видав свою головну працю «Морфологія казки». Книга була опублікована в 1928 році, в той час, коли Герман Вольдемар Пропп, син розкуркуленого поволзького німця, і не передбачав, наскільки важливим було його дослідження російських казок для розуміння сучасної російської політики. З певних міркувань професор Пропп щоразу в передмовах до своїх праць підкреслював, що порівнювати героїв і їхні вчинки він не має наміру. Прочитавши «Морфологію казок» ще років тридцять тому, я зрозумів, що казковість і міфологія — основа російської політики з перших років радянської влади. А зараз — особливо.

Чому казка? А як ще пояснити поведінку, звернення, заклики й обіцянки персонажа, який ідеально відповідає образові Бояна, або Баяна, чия ворожба і розповіді про казкові події доволі непогано вписуються в те, що відбувається? Що фантастичніші події і герої, то справедливішим себе відчуває росіянин.

Так ось, у пошуках пояснень слів, дій і поведінки Кремля потрібно читати російські народні казки. У них є всі відгадки і роз’яснення, на перший погляд, абсолютно абсурдних і нелогічних дій мешканців цього шедевра італійської архітектури в центрі міста з назвою невідомого походження «кремль», столиці країни з грецькою назвою Росія. До прикладу, цар наказує своєму міністрові оборони — «піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що». І той іде. Принесе — не принесе, не важливо, головне — цар послав.

Кажуть, за казками можна визначити характер народу. В російських казках багато персонажів, які нічого не виробляють, але із казковим задоволенням користуються всіма благами життя. Є істоти і предмети, які активно їм допомагають. До прикладу, скатертина-самобранка або чоботи-скороходи, піч із вічним двигуном, щука — як співробітник