Читати книгу - "Коли настане день"

— Час настав, — сказала вона, і в її голосі почулася рішучість, що була добре знайома Гордію.

Соломія швидко підійшла до столу, взяла зі стільця свій наплічник, поклала туди золоту табличку і вийшла з кабінету.

Соломія виринула з приміщення музею і швидко покрокувала уздовж вулиці. Був пізній літній вечір. Денна спека вже спала. Сильні пориви вітру гнули гілки дерев. На довгій вулиці не було видно жодної людини і чулося лише голосне відлуння кроків дівчини. Вона дійшла до рогу, завернула за нього і раптом побачила поряд із собою на стіні тінь, схожу на великого собаку. Несподівано вдарив грім. Соломія на мить застигла, потім рвучко обернулася. Навпроти неї стояв великий сірий вовк. Його очі світилися в сутінках, немов дві вуглини. Він пригнувся, приготувавшись до стрибка. Так, головне не панікувати. Дівчина швидко огляділася і помітила неподалік дерево. Наступної миті замість неї на розпеченому сірому асфальті вже стояла велика чорна кішка. Вона зірвалася з місця і помчала до дерева. Швидко видершись на нього, кішка перелякано зиркнула на вовка, роздумуючи, що робити далі. Вовк підійшов до дерева, сів під ним і подивився на кішку, що здерлася на саму верхівку. Він вочевидь чекав, поки вона злізе на землю, і не збирався нікуди йти. Так пройшло хвилин п’ять. Зненацька почулися голоси людей. Уздовж вулиці йшла весела компанія молоді, вони голосно розмовляли та сміялися. Вовк повернув голову на голоси і трохи відійшов від дерева, щоб подивитися, що відбувається. Чудово! Тепер головне — не впустити цей щасливий шанс. Кішка рвонула по стовбуру і помчала у темний провулок. Люди пройшли далі. Вовк повернувся до дерева, задер голову і зиркнув на верхівку. Він обійшов дерево з усіх боків, але побачив, що кішки там не було. Вовк сердито загарчав. Несподівано він став збільшуватись, і ось вже посеред вулиці стояв чоловік із хижим поглядом, той самий, якого Соломія кожної ночі бачила уві сні. Чоловік ще секунду постояв, неначе розмірковуючи, що робити далі, а потім швидко покрокував вулицею в той бік, звідки прийшла дівчина.

Теплим літнім ранком Соломія стояла на горі серед високих зелених смерек. Унизу перед нею, між карпатських гір, простелилася мальовнича галявина. Посеред галявини стояв невеликий дерев’яний будинок. Поряд росло декілька дерев та кущів, утворюючи невеличкий садок. Сонце грало яскравими променями на деревах та даху будинку. У гілках чувся спів пташок.

На обличчі дівчини сяяла щаслива посмішка. Нарешті Соломія почала швидко спускатися по схилу на галявину. Ось вона вже поряд із хатою. На дерев’яній лаві біля дверей, як завжди, лежав чорний кіт, що грівся у лагідних променях сонця. З дверей назустріч Соломії широкими кроками вийшов Гордій. Він щасливо посміхнувся і простяг руки для обіймів. Дівчина підійшла до нього, і вони міцно і разом із тим дуже ніжно обнялися. Соломія прихилила голову на його плече.

— Ну ось, нарешті, я вдома.

— Втомилася? Ходімо, я тебе нагодую.

— Дякую. Дуже зголодніла.

Соломія підійшла до лави, сіла поряд із котом та обережно доторкнулася до його шовковистої шерсті. Кіт підняв голову, розплющив одне око і муркнув у відповідь. Соломія почесала його за вухом, і кіт заспівав негучну котячу пісню. Гордій стояв біля дверей та лагідним поглядом спостерігав за дівчиною. Нарешті Соломія піднялася з лави, і вони з Гордієм зайшли до хати.

Соломія увійшла до хати першою. Раптом посмішка зникла з її обличчя, а погляд став недоброзичливим і сердитим.

— А це ще хто? — запитала вона, зиркаючи на незнайомця, що сидів на лаві за столом.

Гордій перехрестився на ікону святителя Миколая, що висіла на стіні у кутку.

— Познайомся, це мій старий товариш, — сказав Гордій.

Хлопець вийшов з-за столу, підійшов до Соломії та простяг їй руку для привітання. На вигляд йому було років двадцять сім-двадцять вісім. Високий, ставний, з темно-русявим волоссям та блакитними очима. Мабуть, купа дівчат за ним побивалася.

— Олекса, — представився він.

Соломія струснула головою, і її довге каштанове волосся розсипалося по тендітних плечах. Вона сердито зиркнула на Олексу.

— І що він тут робить? — запитала вона Гордія.

Олекса опустив руку.

— І мені теж приємно познайомитись, — сказав він насмішкувато, і з його очей посипались блакитні вогники.

Дівчина підійшла до столу та всілась на стілець. Олекса запитально подивився на Гордія. Той мовчки посміхнувся та попрямував до печі. Він дістав звідти горщик із борщем і поніс його до столу. Соломія швидко піднялася, підійшла до Гордія і взяла у нього горщик.

— Я допоможу.

— Дякую.

Соломія поставила горщик на стіл, взяла на полиці дві тарілки — для себе та Гордія, дві ложки та почала розставляти все на столі. Гордій приніс буханець хліба та розрізав його на скибки. Соломія насипала борщ у тарілки та сіла за стіл. Гордій мовчки посміхнувся, попрямував до полиці, взяв іще одну тарілку та ложку, насипав у неї борщу та поставив перед Олексою.

— Смачного! — сказав він.

— Дякую!

Всі почали їсти. Соломія мовчки дивилася у свою тарілку. Гордій їв, час від часу поглядаючи на Соломію і Олексу та стиха посміхаючись.

— Як там батько? — запитав він, дивлячись на хлопця.

— Дякую, непогано. Просив тобі кланятися.

— Міг би колись і навідати, старий розбишако.

— Та й ти міг би.

— Міг би. Та все якісь справи. Так і чекаємо, хто ж таки зможе першим.

Олекса та Гордій посміхнулися один одному. Соломія сердито роздивлялася борщ у тарілці та мовчки продовжувала їсти. Після обіду дівчина зібрала посуд і попрямувала на вулицю, щоб вимити його на лаві біля хати. Гордій та Олекса залишилися всередині.

— Вона завжди така люб'язна? — посміхнувся Олекса.

В очах Гордія заблимали вогники.