Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

не виходило вже, правда, поза львівські рогачки, бо вся поштова комунікація з краєм і заграницею була з тим днем перервана. Видавали ми газету — єдину тоді українську газету у Львові і в краю спершу в звичайному обємі (10 стор. щодня), але по кількох днях треба було зменшувати не тільки її наклад, але й обєм, так що останні числа «Діла» мали вже тільки по 2 стор. друку. Коли і польська вулиця, і польські урядові чинники не переставали цькувати на українців і ця їх нагінка дійшла до-краю, забрав голос Митрополит Андрей, що разом з тодішнім головою УНДО і Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві Василем Мудрим помістили в «Ділі» з 14. 9. комунікат, у якому запротестували проти польської нагінки і стверджували, що українці не стріляють з вікон до польського війська та що нема ніякого українського легіону по німецькій стороні. І хоч цю українську заяву проголосило кілька разів також львівське радіо і передала львівська польська преса («Дзєннік Польскі» і «Век Нови»), то вона ніякого успіху не мала. Зрештою вже за два дні, 17. 9., большевики повідомили через своє радіо, що червона армія перейшла того дня Збруч і Буг, щоб «визволити» західно-українські і білоруські землі. Мотивація була така, що Польща як держава перестала існувати, тому уряд СССР наказав своїй армії перейти кордони Польщі, щоб забезпечити єдинокровне українське і білоруське населення від розбитих польських військових частин. І справді того дня вдосвіта червона армія переступила кордони Польщі, а за кілька днів появились над Львовом і перші совєтські літаки, що скидали всякого роду агітаційні летючки, м. ін. з промовами, що в них українські посли у варшавському соймі протестували проти польських насильств над українським пародом. Тих самих послів большевики після зайняття Львова повиарештовували одних з перших.

Але саме на кілька годин перед тим, як червона армія перейшла Збруч і Буг, польська поліція у Львові зробила ще погром «Діла». В ночі з 16. на 17. 9. (з суботи на неділю) ввійшло до дому «Просвіти» коло 100 польських поліцаїв та агентів під проводом військового поручника (мабуть з дефензиви, т. зв. II відділу), щоб перешукати ввесь дім, бо — мовляв — з його вікон стріляють до польських вояків, а в його підвалах скрнваються якісь підозрілі елементи. (Тими «підозрілими елементами» були молоді хлопці, українські політичні вязні, що їх саме в тих днях, випустили з вязниць, і вони шукали захисту перед бомбами малими групами і в підвалах дому Просвіти, і в підвалах інших українських камениць). Та поліційна «ревізія» тягнулася від год. 8-11 і виглядала так, що поліцаї порозбивали шафи та бюрка в «Ділі» й «Просвіті», порозкидали й потоптали рукописи, поломили машини до писання і т. д. ; в друкарні повисипали з кашт всі черенки і змішали ногами та понищили лінотипи; в бібліотеці й переплетні «Просвіти» подерли масу книжок і поперевертали з ними всі шафи так, що до тих кімнат годі було приступити; а в помешканні нереплетника Дм. Хомяка порозпорювали навіть подушки, перини і т. д. Тоді ж знищено також приготований вже склад «Діла» з датою 17 вересня — останнього числа, кілька примірників якого було вже відбитих на т. зв. щітковій відбитці, але через польський вандалізм воно взагалі не появилося.

Свій вступ на наші землі новостворена самостійна Польща започаткувала тим, що закрила «Діло», бо ж відомо, що з зайняттям Львова в листопаді 1918 р. припинено відразу появу «Діла». Тепер, в останніх днях свого панування, спромоглися поляки на те саме: знищили редакцію і друкарню зненавидженого щоденника, що стояв на сторожі національних інтересів українського народу майже 60 літ.

ПЕРШІ ЧОТИРИ ДНІ ПІД БОЛЬШЕВИКАМИ

Від 17. до 22. вересня 1939 р. — Оснування Українського Допомогового Комітету. — Вїзд до Львова червоної армії і перші большевицькі агітатори. — Українська делегація у представників нової влади. — Відвідини в домі Просвіти і наїзд на «Діло». — «Саморозвязання» УНДО.

— Нарада українських журналістів і атака на мене тов. Чеканюка — Що він почув від приявних. — Моє арештування.

Після того, як червона армія перейшла вдосвіта 17. 9. Збруч, німці обстрілювали Львів уже рідше. Проте німецькі стрільна заподіяли ще в місті багато шкоди. Так одна граната вдарила в ріг камениці Просвіти від вул. Бляхарської і знищила частину даху й муру того старого дому. Одна тяжка бомба розсадила цілковито семінарську церкву Святого Духа при вул. Коперника, де залишилась тільки вежа; друга — змела дах великого костела оо. Езуїтів та знищила сумежну Скарбову Палату. Купою румовищ стало й кількадесять інших обєкгів у місті.

20. 9. появився німецький ультимат до польської оборони міста, щоб вона його здала, бо інакше Львів буде зовсім знищений. За здачею заявилися члени міської ради і — як казали — гакож найвищі церковні достойники, але військова команда під проводом ген. Лянґнера (яке польське прізвище!) рішила німців до міста не впускати. Дозволила тільки, очевидно, в порозумінні з німецькою військовою командою, вийти з міста тим цивільним особам, що того забажають, поза лінію німецького боевого фронту. Виходити можна було двома вулицями: Жовківською і Личаківською поза їх рогачки до год. 5. пополудні. Як тільки проголошено цей дозвіл у радіо і розліплено на мурах міста, у двох означених напрямах рушили тисячі львовян з клунками й малими дітьми, щоб видістатися з обложеного міста. Ті, що вибралися Личаківською рогачкою на схід, стрінулися за німецькими лініями вже у Винниках з большевицькими танковими стежами і вернулися до Львова зараз за ними, себто по 3-4 днях.

Хто слухав тоді радія, міг почути промову Гітлера, в якій він подавав уже підсумки всієї польської кампанії, хоч Варшава ще не була скапітулювала. Він хвалив боєву вартість простого польського вояка, підкреслював нахил до ініціятиви у підстаршин та стверджував повну нездарність вищого проводу польської армії. Без уваги на те, чи ця характеристика польської армії була вірна чи ні, її розгром німцями в такому рекордово короткому часі був чимсь безприкладним в історії. Президент д-р Кость Левицький, довголітній парляментарист і провідник українського народу Галицької Землі за часів Австрії, з яким я від 12. 9. ночував у підвалах дому Дністра при вул. Руській, а днював на його подвірї чи в партеровій залі Сокола-Батька, повторював у тих днях заєдно: Це кара Божа на Польщу — за її насильства і знущання над нашим народом.

Надійшов день 21. 9. Сенатор Володимир Децикевич, що