Читати книгу - "Хранителі"

Щось у поведінці змученої тварини — чи то широко розплющені очі, чи то нахил великої кутастої голови — змусило Трейвіса засоромитися свого вчинку. Бідолашний пес дивився на нього з таким розчаруванням, що Трейвіс почувався винним.

— Послухай, — сказав він, — ти перший почав і ти це знаєш.

Пес просто дивився на нього.

Трейвіс викинув камінці.

Пес подивився на відкинуті «набої» і підвів голову. Трейвіс готовий був заприсягнутися, що побачив схвалення на собачій морді.

Трейвіс міг повернутися назад або знайти інший шлях у каньйон. Але його охопило непоясниме бажання будь-що йти туди, куди намірявся. Сьогодні, як і завжди, його ніщо не може зупинити — тим паче така дрібниця, як пес.

Він підвівся, порухав плечима, щоби поправити рюкзак, глибоко вдихнув пропахле сосною повітря й рішуче пішов через галявину.

Вишкіривши зуби, ретривер знову почав гарчати — тихо, але загрозливо.

З кожним кроком Трейвіс втрачав відвагу, а коли опинився десь за півметра від пса, то вирішив діяти інакше. Він зупинився, похитав головою, а потім промовив із м’яким докором:

— Поганий пес. Ти дуже поганий пес. Ти знаєш це? Що з тобою таке, га? Ти ж не був таким, бо схожий на хорошого пса.

Поки Трейвіс улещував ретривера, той припинив гарчання і навіть спробував заметляти своїм пишним хвостом.

— Молодець, — з хитриком у медоточивому голосі промовив Трейвіс. — Ось так краще. Ми можемо подружитися, еге ж?

Пес заскавчав на знак згоди. Всім відомо, що кожен пес видає подібний звук, виказуючи тим самим свою природню любов до ласки.

— Це вже щось, — сказав Трейвіс і зробив ще один крок до ретривера, щоб нахилитися й погладити його.

Пес одразу ж із гарчанням стрибнув на нього й погнав назад галявиною. Вхопившись зубами в його джинси, він почав щосили теліпати головою. Трейвіс спробував було вдарити пса ногою, але промахнувся і заледве не гримнувся на землю. Пес за цей час устиг схопити його за іншу ногу й побіг по колу, тягнучи Трейвіса. Той відчайдушно підстрибував, намагаючись втриматися на ногах, але знову гепнувся на землю.

— Дідько! — промовив Трейвіс, почуваючись цілковитим дурнем.

До пса знову повернувся дружній настрій, і він заскавчав, облизуючи руки Трейвісу.

— Божевільний, — промовив Трейвіс.

Пес побіг на інший кінець галявини і, як і раніше, почав вдивлятися на оленячу стежку, що вела вниз, у тінисту прохолоду. Раптом пес нагнув голову й зіщулився. М’язи на його спині та задніх ногах помітно напружилися, наче він приготувався до втечі.

— Куди ти дивишся?

Трейвісу несподівано спало на думку, що пса приваблювала не сама стежка, а щось на ній.

— Кугуар? — поцікавився він уголос, підводячись. За часів його юності ці ліси кишіли кугуарами, тому він подумав, що тут і досі могло залишитися кілька особин.

Ретривер загарчав. Цього разу не на Трейвіса; щось інше привернуло його увагу. Пес гарчав глухо і ледь чутно. Трейвісу здалося, що пес одночасно і злиться, і боїться.

Койоти? Їх було повно на схилах. Зграя голодних койотів зможе налякати навіть таку сильну тварину, як цей золотистий ретривер.

Зненацька пес, здивовано заскавчавши, різко відскочив від темної оленячої стежки в бік Трейвіса, а за мить він уже мчав повз нього до іншого краю лісу. Здавалося, що він ось-ось зникне там. Але пес зупинився біля арки із двох платанів, через яку Трейвіс нещодавно пройшов, і очікувально озирнувся. За мить він одчайдушно і стривожено помчав назад, швидко оббіг Трейвіса, схопив його за штанину і почав задкувати, намагаючись потягнути чоловіка за собою.

— Добре, добре, — сказав Тревіс, — заспокойся.

Ретривер відпустив Трейвіса і коротко гавкнув, хоча це його «гав» радше було схоже на важке зітхання.

Було зрозуміло, що пес навмисне перепиняє шлях уздовж похмурої оленячої стежки, бо там ховається щось небезпечне. А зараз ретривер хотів, щоб Трейвіс утікав, бо наближалася якась загроза.

Щось наближалося. Але що?

Трейвіс не боявся, йому просто було цікаво. Істота, що наближалася, могла налякати собаку, але ніхто в цих лісах ніколи б не напав на дорослого чоловіка, навіть койот чи кугуар.

Ретривер нетерпляче скавчав і знову спробував схопити Трейвіса за штанину джинсів.

Він поводився дуже дивно. Якщо ретривер був наляканий, то чому не втік, покинувши Трейвіса? Він не був хазяїном пса, і той нічого не був йому винен, тож не мав любити чи захищати Трейвіса. Безпритульні пси не мають ні почуття обов’язку до незнайомців, ні моральних зобов’язань. Невже цей ретривер уявив себе якоюсь подобою Лессі[2]?

— Добре, добре, — промовив Трейвіс, відмахуючись від пса, але йдучи за ним до арки з платанів.

Пес побіг уперед по оленячій стежці, що вела вгору до краю каньйону, де дерева росли не так густо і було більше світла.

Трейвіс зупинився біля платанів і спохмурнів. Він дивився на чорну діру серед дерев, яка виділялася на тлі сонячної галявини, дивився туди, де губилася оленяча стежка. Що там могло бути?