Читати книгу - "Ієрогліф кохання"

На вході її зустріла Сусі Сусі Сан (саме так назвала метрдотельку Христя на честь своєї улюбленої опери і улюбленої страви) і провела через зал. Ще здаля Христя побачила, що її улюблене місце біля акваріума зайнято, за що Сусі Сусі Сан безперервно вибачалася, ведучи постійну клієнтку до нового місця — до мальовничого водоспаду. Хрис-тя перетравлювала образу від того, що ресторан не пошанував її права як постійного клієнта сидіти за улюбленим столиком, і насуплено вмостилася на диванчику біля водоспаду з басейном, де плавали золоті рибки.

Шум води її відволік і трохи заспокоїв, і вона приступила до подвійної порції місо-супу, який їй подали блискавично. її тіло пройняла тепла хвиля задоволення. Після вживання місо-супу її завжди навідувала одна й та сама думка: якщо Бог створив місо-суп, навіщо він створив секс? Краще з’їсти подвійну порцію місо-супу, ніж вовтузитися з огидними відростками чоловічого тіла.

Принесли величезну дерев’яну тацю з сусі, і Христя, майже ритуально розламавши палички, завмерла, вибираючи, з чого почати. І саме в цей момент... вона відчула на собі пильний погляд.

Вона обернулась і побачила на своєму улюбленому місці біля акваріума з фіолетовими рибками того самого чму-ра, який займав сусідню терасу із японським садочком. Його неможливо було не впізнати: голена голова (напевно, захоплюється буддизмом) і вилизана зовнішність. Так, це був він.

І її відразу охопило почуття незручності від власної недосконалості. Вона була у спортивному костюмі, а він увесь такий вишуканий і естетичний. Уявивши, як він з відразою спостерігатиме за тим, як вона поглинає гігантську кількість суші, Христя пересіла з диванчика на стілець, повернувшись до водоспадика передом, а до сусіда по терасі спиною. І за мить уже забула про існування мужчини, який бездоганно грав роль бездоганного, і почала пожадливо ковтати свої слизькі делікатесики.

«Цікаво, як у ній все це поміщається? По фігурі не видно. Мабуть, метаболізм хороший», — відзначив про себе Франсуа, який вважав себе фахівцем зі здорового способу життя і, відповідно, харчування.

Він відразу впізнав руде волосся своєї сусідки по терасі, однак з її наїжаченого погляду і скаженого апетиту зрозумів, що зараз не час її зачіпати. Тож відсьорбнув зеленого чаю і налаштувався чекати на свою темпуру.

Франсуа був людиною порядку. Кожен день тижня у нього припадав на інший ресторан — один із тих, що розташовувалися на двадцятому поверсі його будинку. Власне, «японською» була у нього субота, а п’ятниці він проводив у стихії середземноморської кухні. Однак сьогодні, зайшовши в «Мейіїегіап Cuisin», він відразу ж накивав звідти п’ятами, відчувши запах пересмаженої цибулі: не дай Боже його одяг просякне цим запахом! Він завжди дуже ретельно стежив за тим, щоб від нього нічим не пахло. Саме пересмажена цибуля примусила його «зсунути» графік відвідин ресторанів. Так він опинився в «Сан-торі». Хоча, правду кажучи, вже давно треба було щось змінити в його аж надто розміреному житті.

«Знаєте, — сказала йому метрдотель-ка, неначе вибачаючись, — на вашому місці, містере Тремблан, тобто біля акваріума, по п’ятницях зазвичай сидить інша наша постійна клієнтка...» — і за-тнулася, а потім, очевидно, зваживши на те, хто дає більші чайові, все-таки провела Франсуа на його улюблене місце.

Коли в ресторан увійшла його сусідка по терасі, він сьомим чуттям здогадався, що це саме вона — постійна п’ятнична клієнтка, яка облюбувала те саме місце, що й він. Спершу він був подумав, що це гарна нагода познайомитися з нею, однак щось його таки стримало. І на добре. Бо пізніше він переконався, що цю руду тигрицю краще не чіпати, коли вона їсть.

День на роботі проминув спокійно. Франсуа закінчив писати аналітичну довідку, зустрівся з двома важливими чиновниками і написав кілька листів. Після роботи прогулявся пішки містом, забіг додому, перевдягнувся в elegant casual і пішов вечеряти, взявши з собою книжечку модного російського письменника Владіміра Сорокіна в оригіналі. Перебуваючи в Москві з батьками п’ять років, він ходив у російську школу і вивчив мову майже бездоганно.Тому читати Сорокіна йому було особливо приємно.

Тим часом його рудоволоса сусідка, здається, нарешті наїлася: вона сиділа над чотирма сушинками, що лишилися на дерев’яній таці, явно вагаючись: влізуть вони в неї чи ні.

Франсуа заінтриговано чекав, чим закінчиться німа сцена, коли вона, сидячи до нього спиною, завмерла з розчепіреними паличками, що зависли в повітрі, націлені на червоні суші.

Жінка поклала палички на стіл і відкинулася на спинку крісла.

«Здалася!» — усміхнувся він, однак погляду не відводив.

Вона просиділа так кілька хвилин, розглядаючи щось у водоспадику, потім повільно взяла палички, защемила поміж ними сушинку і повільно піднесла до рота.

На підставці лишилося ще три.

Франсуа навіть закрив книжку, аби зосередитись на спостереженні, перегорнувши сторінку вишуканою закладкою.

Жінка ще раз відкинулась на спинку, втупившись у водоспад.

«Ось для чого їй потрібне місце біля акваріума! — здогадався він. — Щоб інтелігентно перетравлювати величезну кількість їжі, вдаючи, що милується рибками!»

Жінка піднесла ще одну сушинку і запхала собі до рота.

«Ні,