Читати книгу - "Щоденник про війну в Палестині"

Мал. 1 – Південно-західна частина Палестини, 1948.

Із деталей, які я почув, дві особливості вразили мене найбільше. Першою був лейтмотив у словах офіцерів про те, що війна була «політичною». Багато побаченого навколо здавалось їм таким, що відповідає цій інтерпретації та підтверджує її. Це не могло бути серйозною війною. Не було концентрації сил, запасів амуніції та спорядження. Не було ані розвідки місцевості, ані розвідданих, ані плану дій. Допоки вони були на полі бою, нічого цього не було. Єдиний висновок, який можна було зробити, що це була політична війна, правильніше сказати, воєнний стан без війни. Просуватися вперед без перемоги та відступати без поразки.

Другою особливістю був фантастичний міф, який плескали щодо військової могутності ворога. Наші війська були щиро здивовані тим опором, який показали захисники поселення Дангур, про який вони геть нічого не знали. Я слухав офіцера, який розповідав як електрично керовані вежі піднялися над поверхнею землі, щоб відкрити вогонь по наших людях в усіх напрямках, після чого так само занурились під землю.

Хоч я сам не брав участі в цій розмові, але не зміг не повернутись до цього чоловіка й не спитати:

– Звідки ти знаєш, що вежі були електрично керовані? Ти можеш знати це напевно лише в разі, якби ти зайшов у селище і перевірив основу вежі.

Офіцер промовчав, але міф про електрично керовані вежі що стріляють в усіх напрямках було не так легко замовчати. Я думаю, слід звинувачувати не цих молодих людей, а великий і фатальний брак інформації про нашого ворога.

Як штабний офіцер шостого батальйону, скоро я почав більше, аніж хто інший, усвідомлювати безладдя і некомпетентність нашого вищого командування. У моїх думках роїлися сто факторів і я не знав як виразити свої почуття. Мабуть найбільш ясна оцінка нашого скрутного становища була сказана рядовим. Він виразив її простою розмовною мовою, не знаючи що я його почув і не знаючи що його прості слова підсумовують нашу позицію.

Наш батальйон отримав наказ перемістити табір на три кілометри. Я сам не знав причини цього переміщення, й гірше того, я навіть не думав, що вище командування знає якусь причину. Мій сумнів невдовзі підтвердився, коли через три години, щойно поселившись у новому таборі, ми отримали новий наказ піти на станцію і сісти в поїзд до Гази. Як тільки ми почали згортати щойно поставлені намети, сержант підійшов до рядового, який досі ставив один із наметів й наказав опустити його. Рядовий незрозуміло подивився на нього. Коли надійшов новий наказ іти до станції, він почав зносити намет, який він зніс вранці в одному місці та почав ставити у полудень в іншому; тепер йому наказали знову зняти цей самий намет до того, як він устиг його поставити й коли він робив усе це, то повторював: «Ганьба, ганьба нам.» Він промовив це із протяжною саркастичною інтонацією єгипетського села і коли я почув його, то зрозумів, що сумніви щодо компетентності та рішучості вищого командування, які вже занепокоїли мене, тепер турбують інших людей і ці слова рядового є лише простим вираженням цих сумнівів.

Я із важким серцем сів у потяг до Гази. Моєю єдиною втіхою було те, що скоро побачу Абд ель Хакіма в Газі. Для того, щоб він, як штабний офіцер дев’ятого батальйону, що перебував у Газі, передав мені, штабному офіцеру шостого батальйону, позиції його підрозділу.

Із Абд ель Хакімом я мав довгу розмову коли ми ішли до позиції, яку я мав зайняти. На той час в Палестині уже були чотири батальйони. Шостий батальйон був на шлях із Рафе до Гази. Дев’ятий батальйон збирався покинути Газу після прибуття мого батальйону. Перший та другий батальйони йшли попереду вздовж морського узбережжя в напрямку до Межделя (Палестинське село, виселене у 1948. Нині там розташоване ізраїльське місто Ашкелон – прим. перекладача).

Я прямо зізнався Абд ель Хакіму про всі свої страхи. Я відчував, що була спроба розсіяти наші сили. Ми просунулися вперед уздовж прибережної дороги і залишили в тилу укріплені поселення, що загрожували зі сходу нашій лінії комунікацій. Абд ель Хакім пішов зі своїм батальйоном, маючи обов’язок піти в битву за Дір Сунейд (Колишнє палестинське село, виселене 30 жовтня 1948, що лежало за 12 км на північний схід від Гази. Станом на 1948 мало 847 мешканців – прим. перекладача). Перед тим як піти, він дав мені 1000 фунтів стерлінгів, які були довірені йому. За ці гроші я закупив сиру і оливок скільки зміг. Наші вояки, котрі йшли попереду, не мали аварійних пайків щоб харчуватися на фронті. Ніхто не потурбувався, щоб забезпечити фронтовиків пайками. Все, що було зроблено – нам дали 1000 фунтів і сказати: «Купіть собі сиру та оливок.»

В Газі я накупив стільки сиру і оливок, скільки зміг нести в руках. У мене серце стискалось від думки про солдата, який атакуватиме укріплені позиції своїм виснаженим тілом, а потім сяде в яму наче миша і гризтиме шматочок сиру. Ми купили весь сир, який знайшли за 1000 фунтів, які нам дали кажучи: «Вчиняйте, як хочете.» Однак моє серце кричало із кожним ударом: «Це не війна!»

Я стежив за ходом битви за Дір Сунейд із Гази щохвилини. Я міг чути постріли на відстані. Поранені почали прибувати пачками до шпиталю в Газі. Та ніч, на 19 травня, була найгіршою в моєму житті. Я провів ту ніч у військовому шпиталі Гази. Ліжка навколо були заповнені нашими пораненими у битві за Дір Сунейд, яка ще тривала. Тим часом кахірське радіо виголосило офіційне комюніке від генерала вищого командування, в якому стверджувалося, що наші війська захопили Дір Сунейд, який блискуче штурмувала наша піхота. Комюніке містило кричущу брехню, адже наші війська ще не захопили поселення, хоча правдою було те, що наша піхота проводила блискучі атаки.

Це пробудило в мені протест проти того, що я чув про події у Дір Сунейді. Що це за війна? Наша піхота була втрачена жахливим чином, будучи поставленою під удар щільних щоденних атак. Голі тіла, не захищені бронею були виставлені проти добре укріплених позицій та кулеметів компетентних і підготовлених захисників. Це правда, що наша піхота не вагалася і коли одна хвиля була скошена, інша хвиля йшла вперед та займала її місце.