Читати книгу - "Борислав смiється"

Гармидер на плацу ще побiльшився. Рабина вiдвели набiк, жиди розступилися, щоб дати мiсце робiтникам, котрi мали зрушити з мiсця величезну пiдвалину i впустити її на приналежне мiсце в викопаний глибокий рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед натовпу; вони були дуже цiкавi побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тiльки щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце широким, неприглядним лицем всмiхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба.

Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек невеличкої дорiжки, куди треба було просунути камiнь, покладено чотири вали, так само загрубi, як тi, на котрих вiн тепер спочивав. Такi ж самi два вали положено пiвперек ями, в котру треба було камiнь спустити. Робiтники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху i зламати його камiнну упертiсть. Деякi жартували i смiялися, називаючи пiдвалину сiрою коровою, котру так багато люда отеє заганяє до стайнi.

— А поступися, маленька! — гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою. Але ось роздалася коменда будовничого, i все утихло. На цiлiм многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi.

— Ану, рушайте! Раз, два, три! — крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв, i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер.

— Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушає! — закричали весело робiтники.

— Далi! — кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до котрогось свого «сусiда»:

— I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк — пан природи! Нема такої сили, котрої б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота рушається по його приказу.

— А особливо прошу зауважити, — додав «сусiд», — що за сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один чоловiк потрафив би щось подiбного?..

— Так, так, злученими силами, се велике слово! — вiдповiв Леон.

— Гурра враз! Ану! — кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями своїми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше — спустити камiнь вiдповiдно вдолину.

— Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! — комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь.

— Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, — жартували робiтники.

— А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: «Ну» — всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумiєте?

— Розумiємо!

— Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде!

— Ну, ну! — крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно, вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги, держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку — вихапувати дрюки з-пiд каменя.

— Ну! — гаркнув нарав будовничий серед загальної тишi, i дев ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк.

— Що се такого? Що се такого? — загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно свої пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм своїм тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма заїхала Бенедя пiвиерек — щастя, що не по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю.

Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.

— Що то таке? Що таке? — гомонiли гостi. — Що сталося?

— Пiдойма забила чоловiка.

— Забила? Йой, боже! — далося чути мiж дамами.

— Нi, не забила, живий! — роздалось з-мiж робiтникiв.

— Живий! А! — вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце.

— А дуже скалiчений?

— Нi, не дуже! — се був голос будовничого, котрий також при тiм случаї несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.

Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своїй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котрої пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.

— Води! Води! — кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.

— Возьмiть го винесiть отам на вулицю! — крикнув вкiнцi Леон. — А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!

— Живо, живо! — пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча «рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

— А видите, пане будовничий, я добре казав…

— Що, що таке? Хто казав?

— Я казав, — шептав стиха, спокiйно майстер, — не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.

— Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! — вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi.

Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неї