Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Від 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. триває зимовий похід армійської групи під командуванням генерал-хорунжого М. Омеляновича-Павленка (помічник — генерал-хорунжий Ю. Тютюнник) по денікінських і большевицьких тилах. Подолавши 2500 кілометрів і провівши кілька блискучих операцій, частини республіканських військ успішно повертаються назад, з'єднавшись із регулярною армією УНР, точніше з її рештками, як незабаром будуть інтерновані на території Польщі.

Другий зимовий похід наприкінці 1921 року на Україну з самого початку був приречений на невдачу. Ні військовий хист Юрка Тютюнника, ні мужність бійців його загонів не змогли протистояти переважаючим регулярним частинам большевицьких військ. Намір генерал-хорунжого стати на чолі Повстанської Армії зазнав краху.

Подальша доля Юрка Осиповича Тютюнника склалася трагічно. Ось що пише у «Споминах совєтського дипломата» Г. Бесєдовський, колишній член совєтської дипломатичної місії у Варшаві, «невозвращенец»:

«З огляду на свою українську діяльність у Варшаві я мусив бути також у курсі справ Тютюнника. ҐПУ одержало наказ про одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий план. Агенти ҐПУ натрапили на слід підпільної української організації — Вищої Військової Ради. Замість того, щоб арештувати членів організації, агенти ГПУ ввійшли до її складу і фактично взяли організацію у свої руки. Потім послали одного керівника цієї організації (не агента ГПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням нав'язати зносини з Тютюнником для співпраці, викликати його на Україну для таємного об'їзду організації. Тютюнник луже досвідчений конспіратор, послав наперед одного із своїх помічники. Той об'їхав «організацію», що мала розгалуження по всій Україні, і, повернувшись, заявив Тютюнникові, що ця організація дуже поважна та що їй «можна цілком довіряти». Він казав, що можна навіть незабаром думати про розширення повстанчої акції. Лиш керівники організації настирливо ждали особистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Спочатку Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю з умовленому пункті. Але не встиг ступити й кілька десят кроків, як був схоплений. Його привезли до Києва, а потім до ГПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзержинський рішуче домагався його розстрілу. Але Харків (у квітні 1923 р. була започаткована політика корснезації, спрямована на підготовку національних кадрів для різних ділянок культурного, державного і партійного будівництва. — О. Р.) вважав, що Тютюнника можна буде «присвоїти і використати»… Отамана залишили наразі живим. Але Тютюнникові спочатку все ж не довіряли. Майже кілька місяців він мешкав у домі урядовців ГПУ під постійним наглядом».

Сьогодні можна лише гадати, що змусило ще донедавна незламного генерал-хорунжого звернутися з листом на ім'я Володимира Затонського.

«Важким шляхом, — писав Юрко Тютюнник, — я прийшов до впевненості, що пануючі на Заході сили здатні тільки пригноблювати український народ, а не допомагати його визволенню. Ці сили, використовуючи легковажні і до кінця деморалізовані елементи нашої еміграції, думають тільки про своє благополуччя. Оскільки деморалізованість в еміграції дійшла до крайності, мені стало зрозуміло, що майбутнє України кується тут, на Україні. Минуло вже кілька місяців, як я перейшов кордон і, перебуваючи на території YPCP, вивчаю дійсне становище. Передовсім мене цікавила природа влади на Україні. (…) Нині на Україні українська влада» (політика «українізації)» саме починала набирати справді державного розмаху. — О. P.).

Ці рядки вийшли з-під пера людини, на честь якої ще зовсім недавно, в день нагородження орденами «Залізного Хреста» за Перший зимовий похід, бойові побратими поставили свої підписи на грамоті, де були такі слова:

«Дорогому батькові, улюбленому вождеві, нашому генерал-хорунжому Юрку Тютюннику.

Тяжким, хресним шляхом йшов український нарід до свого національного і державно-політичного визволення. З усіх боків облягли його вороги, намагаючись не тільки підбити Україну під свою зверхність, а Й до кінця знищити всі ті вияви самостійного національно-культурного життя, які після російської революції щораз сильніше починали прокидатись в ньому.

1 в той час, коли, здавалось, ворог перемагав, коли байдужість і бездіяльність охопили всі верстви громадянства нашого і армії, ти один горів завзяттям і своєю невтомною енергією запалював серця борців до нових змагань, до нової боротьби з запеклим ворогом української національної ідеї — москалем.

Твоє життя, повне великої моральної сили єство в найбільшій мірі одушевило історичний похід армії У.Н.Р. в запілля ворога, коли ім'я отамана Юрка Тютюнника стало синонімом непереможного лицарського духу, коли воно промовлялось ворогами зі страхом і пошаною, а в серцях народу будило надії на визволення, на остаточну перемогу.

І сьогодні, в цей великий день роздачі орденів «Залізного Хреста», котрий нагадав всім нам величність і геройство безпримірної велетенської боротьби армії У.Н.Р. в запіллю ворога, в цей весняний день, коли вся природа встає від довгого сну, вириваючись з міцних обіймів жми, прокидаються і розцвітають в наших серцях надії на майбутнє визволення, крїлне і зростає думка, то ти, дорогий батьку-отамане, незабаром поведеш сміх дітей на широкі лани і стели рідної України.

І ми чекаємо цього слушного часу, вірячи, що з тобою ми принесем Українському народу довгожадану волю, бо з іменем твоїм зв'язане слава і перемога!

Слава нашому батьку-отаманові!

Слава непереможному борцеві за волю Українського народу Юрку Тютюннику!

Слава! Слава! Слава!»

Можна лише здогадуватися, що коїлось у душі Юрка Тютюнника, коли він звертався до Українського Радянського уряду з клопотанням про помилування (ГПУ УРСР дає санкцію на застосування амністії). 28 грудня 1923 р. Президія РВЦНК задовольнила клопотання Тютюнника. Примирення відбулося (з-за кордону були привезені хвора жінка й діти; передав генерал- хорунжий органам ГПУ і свій архів). Більше того, Юрка Осиповича призначають викладачем «стратегії й тактики громадянської війни» в Харківську школу червоних старшин.

Ось як описує уже згадуваний Г. Бесєдовський випадкову зустріч з Тютюнником у цей період: «Пам'ятаю, я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: «Даю виклади бандитизму».

Різнобічно обдарований, Юрко Тютюнник пише кіносценарії під псевдонімом Г. Юртик, обіймає посаду старшого редактора художніх фільмів у редактораті «Всеукраїнського фото кіноуправління», бере участь у написанні сценарію довженківської «Звенигори», зіграє роль самого себе в фільмі «П.К.П.». З під його пера вийшли 1925 року спогади «З поляками проти України», щоправда написані не без підказки ГПУ.

Та все ж остаточно «присвоїти і використати» Юрка Тютюнника большевикам так і не вдалося. «Настрій його щораз більше чорнішав, — засвідчує Г. Бесєдовський. — Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої