Читати книгу - "Фройд би плакав"

Перш ніж згадати, куди вона запхала телефонну книжку, Марла заходилася розмірковувати над дивним іменем свого обранця.

– Бранця-обранця… – криво посміхнулася вона, а втім, зметикувавши, що й насправді любить Х'ялмара, прибрала свої кпини геть.

– Ім'ячко ж у нього, мамко рідна Відразу являється тобі якийсь двометровий Алі ібн Саід, неголений і з кривою (чи й кривавою?) шаблюкою. Та й хто би сказав, що воно таке миле і біле, з пухнасто-синіми очима?

На означення «пухнасто-синіми» до Марлиної голови зазирнула якась недороблена Мальвіна, що вже було явною ознакою близької відключки.

– І мало хто знає, – провадила Марла, ворушачи язиком у закритому роті, – що насправді те йменнячко у нього старо-шведське…

Тим часом білявчик зі старошведським іменем у паспорті і африканським (точніше, замбійським) начинням у наплічнику якраз вигулькнув на платформі. Марла гупнула своє майно на землю й велетенськими стрибками помчала йому назустріч.

– Гелло… – оце й усе, на що вистачило її спаралізованого емоціями вокабуляру. Далі йшли лункі й вологі поцілунки, за ними – довгі й тихі, по тому – глибокі й невидимі, а закінчили справу спільні дрижаки, як наслідок тривалого недоторкання. «Два місяці безплідних мастурбацій таки даються взнаки,» – підсумувала Марла. Краєм ока вона однак встигла роздивитися високого красунчика, що саме надійшов, і був, напевно, тим самим Франком із Франкфурта, Х'ялмаровим приятелем, у котрого вони мали тут заночувати. «Диви-диви на нього, – посміхалася Марла, – як в мериканському кіні… Бабів, певно, має, як гною».

– Знайомтеся, – відірвався від пестощів Х'ялмар, – Франк. Марла.

– Здоров, Франк.

– Привіт, Марло. Ну що – ходімо до машини?

Франк завдав собі на спину Марлиного наплічника (вона аж скривилася від співчуття) і бадьоро рушив у бік парк-майданчика.

– Ти це в Амстердамі? – Х'ялмар помацав одну з Марлиних червоних кісок, що весело бемкали їй по плечах і грудях дерев'яними намистинами на кінчиках.

– От, іще один… Ну чого всі думають, що як панківська дурнувата зачіска – то конче з Амстердаму? Не, в Парижі мені то щастя наплели. Станція така є – Шато д'О…

– Замок Води?

– Ага, молодець, правильно…

– Ну, вибач, продовжуй! і що на тій станції?

– Окрім того, що там працює моя ліпша подруга Надя в жахливому турецькому ресторані, на тій станції ще є сила-силенна африканських перукарень. Негри… тобто, чорношкірі… – (Марла знала, що в той момент Х'ялмар глипнув на неї з докором) – роздирають тебе навсібіч уже на самому виході з метро. А потім тягнуть кожен до волосяного представництва своєї країни. 20 євро – і камерунська дівчина на ім'я Амелі плете-вплітає тобі таке диво у волосяний покрив… Бач' – я не на всю голову зробила? – Марла покуйовдила свої власні коротші пасма, що боязко визирали з-поміж яскравих синтетичних кісок. – А що – не подобається?!

– Та ні, що ти, – злякався Х'ялмар, – це гарно…

– Бо як ні – то я відріжу!

– Не треба..

– Ну добре, не буду. – Марла вже задоволене посмикувала 14 себе за «волосся» – А мені сьогодні навіть африканська тьотя в туалеті Ґар де л'Ест сказала, що красиво дуже.

Х'ялмар ще раз міцно пригорнув Марлу до себе, і вони запакувалися у Франкове авто.

Помешкання Франка знаходилося на останньому поверсі п'ятиповерхівки. По всіх підвіконнях акуратного і дуже німецького Є під'їзду вишикувалися дерев'яні пуделка, керамічні коники і порцелянові свинки, а по кутках під стінами стояли величезні ковані скрині.

– Ви що тут – музей обікрали? – поцікавилася Марла.

Франк засміявся і, відчинивши двері, запросив їх увійти.

– А де ви познайомилися? – питала чиста й пахуча Марла, щойно вийшовши з ванни і попиваючи тепер каву з молоком. – Вчилися разом?

– Можна й так сказати, – посміхнувся Франк, – ми познайомилися під час виконання невійськової служби.

– Ага, – засміявся Х'ялмар, – ми старі «армійські» приятелі.

– А що ви там робили – у не-військовій армії?

– Нас там вчили правильно виконувати цей жест, – Х'ялмар відстовбурчив вказівний і середній палець на правій руці буквою «V», – піс, мен!

Всі зареготали.

Відтак був сніданок із чимось, що дуже нагадувало кабачкові оладки й було Франковою фірмовою стравою. Марла тішилася ними, як дикун вареною картоплею – ще б пак, після місяця кривавих непросмажених стейків і (в ліпшому випадку) поцуплених Надею в ресторані оливок і солоного сиру ХТОСЬ готує справжню їжу! «Втім, – міркувала Марла, – стейки – не найгірший варіант для ґетто, де ти жила ще вчора, і де за їдлом треба було пильнувати, як за золотом, щоб якийсь вічноголодний обкурений боров не забіг на кухню і не глитнув твоє м'ясо разом із пательнею».

Зрештою, згадки про паризьке передмістя поволі відступили на задній план Марла розповідала хлопцям, яка вона рада, що залишилася живою, і як співчуває тим двом наркоманам, що не отримали задоволення від споглядання її кончини.

– Та бо не вийшла би та кончина безболісною й бездоганною. А тим більше, мирною… Дякувати Богу, ніхто нікого не прибив. А ми уже збиралися Я навіть готова була їхні трупи пиляти і в сумки пакувати. Такі, знаєте, в клітинку сумки бувають. Громадяни з ними на торги їздять. В нас тільки питання з Надею поставало, хто заподіє їм власне кінець. Так і не вирішили. Тож ті два невдахи просто вкрали ще трохи наших грошей, вижерли наше їдло, прихопили половину моїх ліків (най ліпше вони їм знадобляться, ніж мені, хе-хе…) і, спустивши, певно, в унітаз мою книжку, таки забралися нелегалами в Англію. Шкода, якщо їх не пристрелили на кордоні…

– Ого, – тільки і сказав Франк.

– А я так і не зрозумів, що там у вас конкретно відбувалося, – Х'ялмар погладив Марлу по спині, – ти мене лише страшенно перелякала своїми короткими дзвінками. Так що там було?

– Це довга і дурна історія. Але розповім, якщо хочете. – і Марла налила собі ще кави. – Так от. Моя подруга Надя (дружимо 18 років, ще з дитячого садка) працює в Парижі. Нелегально, «як і всі українці» – не пам'ятаю, хто так сказав, але в більшості випадків то правда. Надя винаймає гарненький будиночок у Монтроі, паризькому передмісті. Райончик стрьомнуватий – купа арабів і ніге…

– Марло! – з докором шикнув Х'ялмар.

– Ну добре, просто купа сквотів довкола і все таке. Чорта з два вийдеш сама подихати вночі. Але будиночок чудовий. Навіть кавалок садка там є. Чи був.

– І?