Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

і тому, розуміється, врешті-решт жодних нема підстав (а якщо якісь і були, то змило океанічним валом), — жодних, авжеж, підстав відмотувати плівку назад і поновно рефлектувати над тією «школяркою»: над тим, що в тобі, хіба вже останній дурепі не видно було б, — і далі триває оця по-мозольному, по-шахтарському вперта праця — підклеїти, підшити мене, за всією сукупністю відчуттів, із дотикальною пам'яттю включно, навпростець до своєї першої любови. (З нарочитим цинізмом спитати в тій хвилині щось на кшталт — а ти що, спец по школярках? німфетоман? звідки такі порівняння? — значило б утрутитися в ті підземні роботи пам'яти так само необачно, як погукати на сновиду, котрий просувається краєчком даху, і то з подібним же ризиком, що розбуджений впаде й розіб'ється, — ні вже, хай собі йде як іде, не мені лізти з гаєчним ключем до когось у мізки…)

Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які ж певніші ґарантії кохання-навік може дати жінці мужчина, як не під'єднати її (термін з електротехніки, всіх нас кудись та під'єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, теж по-живому злютовуємо клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки — бах! — не лусне коротким замиканням…) до тих найперших жіночих образів, бетонно закарбованих уявою, — мами, сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані й посестри, любімо своїх свекрух: це наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемо років через тридцять (а інакше коханий нас би просто — не розгледів, не впізнав). Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним… О чорт, невже я можу мати щось спільного з тією насурмоненою бабою із вугільними очницями?!

А це ж тільки початок, о Господи. Тільки початок.

Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира (а які кумедні ці капелюшки з двадцятих років уже минулого століття, такі обтислі, насаджені по самі брови банячки, обперізані шовковими биндами, — шовк знати з полиску, на знімках він не тьмяніє, вузенькі криси, круглі голівки, і на ногах, навіть улітку, обов'язково панчохи, це ж як вони, сердешечки, мусили упрівати, здумати страх!..) — перебирати знімки, то все'дно що мовчки вітатися до кожного очима, — байдуже, що всі вони мертві. Тобто, тим гірше для мене.

Тому що це не тільки я на них дивлюся — вони теж дивляться на мене. В якусь мить я раптом відчуваю це так само достеменно й непояснимо (навіть тобі не зуміла б пояснити!), як колись, багато років тому, — в Софійському соборі, куди заскочила була з сум'яття напівбезсонної ночі, розворохоблена не стільки навіть подіями, скільки — далеко глибше — передчуттям перших широкомасштабних життєвих перемін, що підступали звідусюди нараз, звістуючи кінець юности, — каса щойно відчинилась, і я була першою відвідувачкою, сама-самісінька в лункій, нашорошеній храмовій тиші, де кожен крок по страхітливій металевій долівці розлягавсь аж на хорах, — і стоячи так на дні темно-медового присмерку, напівпритомно задивлена в скіснопадний слуп сонячних порохів, враз відчула наче поштовх у груди: з фрески на протилежній стіні бічного нефа просто на мене дивився сивобородий чоловік у блакитному збористому плащі до п'ят, стуливши докупи сухі горіхові долоні, — мені ледь запаморочилося в голові, мов торкнуло зсередини пушистою лапкою, якийсь хитливий промельк стенув повітря, щось змістилося, я підступила ближче, але чоловік уже дивився в інший бік: якийсь чернець чи боярин, сутемне од часу обличчя того типово вкраїнського, добре прописаного, але водночас м'якого, як у старих горах, рельєфу, що його й досі легко впізнати, наприклад, між дядьків на Бессарабці, і тільки очі, незворушно-темні, набряклі всезнаттям, тяжіли на ньому, немов не вміщаючись, і здавалось, він от-от знову зверне їх на мене. Не витримавши, я відвернулася першою, і тоді вгледіла, чого ніколи не завважувала доти, ніби одмінилось освітлення: собор був живий, він був населений людьми — на всіх простінках і склепіннях так само мовчали бляклі, розмиті віками жінки й чоловіки, і кожне мало ті самі нетутешні, набряклі еклезіастівським смутком всевідання очі, — всі ті очі бачили мене, я стояла як на виду у натовпу, тільки що той натовп не був чужим: вони приймали мене так ласкаво й порозуміло, ніби знали про мене все, куди більше, ніж я сама про себе знаю, — і в тому повільному розчиненні, грудочкою масла в теплій воді, в їхніх зовсюдних поглядах (важко сказати, скільки це тривало, бо час зупинився), мені зненацька відкрилося, як найочевидніша в світі річ, що ці люди жили не просто тисячу років тому, вони жили — всю цю тисячу років: убираючи в зір усе, що проходило перед ними, і їхні очі являли собою чисту квінтесенцію часу — важкий розчин, щільно, як спресовані атомні ядра, стиснені згустки міленіуму.

А я була перед ними смертна — мені заледве сповнилося вісімнадцять, і я тоді ще й жінкою, по правді сказавши, не була (от якраз невдовзі по тому й стала!), так що, може, то було прозріння з розряду тих, що класифікуються в богословській літературі як видіння отроковиць абощо, — в кожному разі, ніколи потім, у жодному з тисячолітніх святилищ, ні на Афінському Парфеноні, ні на оголеній плащизні Єрусалимського Храму, ні в Гетсиманському саду, — ніде більше ті, видимі чи невидимі, хто віками замешкує місце, не приймали мене за свою: все, що я будь-де відчувала, навіть коли вдавалося зостатися з ними сам-на-сам, була їхня зачаєність — не грізна чи відпихаюча, а десь така, як затамований подих, що словами приблизно віддається як «Чого тобі, жінко?». Мушу признати їм слушність: і справді, що мені до них? Раз прийнявши мужчину, жінка неминуче переходить ув іншу зону притягання — просто впадає в час сама, як у грузький потік, всією ваготою свого земного тіла, з маткою й придатками, цим живим хронометром, включно, — і час починає текти крізь неї вже не в чистому вигляді (бо в чистому вигляді він і взагалі не тече — стоїть нерухомо, як тоді в Софії: одним суцільним озером підсвіченого темно-медового присмерку…), а так само втіленим — у рід, родину, в нескінченну хромосомну вервицю вмираючого й воскресаючого, пульсуючого смертною плоттю ґенотипу, — в те, що в кінцевому підсумку заведено звати, за браком точнішого терміна, людською історією. Як у фізиці — послідовне включення (ні, САМОвключення!) в ланцюг: відскочити, щоб поглянути на нього збоку, вже не вийде. Було б іти