Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

прийшов до марксизму, однак поряд із тим зазнав впливу соціології Спенсера, філософії Ніцше, об'єктивно ворожих революційним, інтернаціоналістським Марксовим заповітам. Переконаний супротивник будь-якого расового гноблення, Лондон водночас під безпосереднім впливом того ж таки Спенсера, а також хибно сприйнятого Кіплінга, визнавав подеколи тезу про споконвічний поділ людства на вищі й нижчі раси, нібито нездатні переступити расовий бар'єр. Засуджуючи сваволю колонізаторів, він іноді все-таки прагнув естетично обгрунтувати вже віджилу легенду про «тягар білої людини», про її «цивілізаторську місію». Заперечуючи буржуазну дійсність, він у низці своїх творів через трагічну аберацію мистецького зору протиставляв ницій прозі буржуазного буття не стільки творчі ідеали класу, що йде в авангарді людства, скільки індивідуалістичну мораль «надлюдини».

Всі ці суперечності — правда, в зародковому стані — можна було розглядіти вже в північному циклі Лондона, у творах, що естетично узагальнили все побачене й передумане під час подорожі на Аляску в 1897–98 роках. Лондон не забагатів на Алясці: шлях до Золотого руна перепинили йому спершу грізна полярна зима, а потім, навесні, невблаганна кара Півночі — цинга. Важко занедужавши, Лондон повернувся в Штати. З порожньою кишенею — навіть за переїзд довелося відробляти тяжко, — зате з багатющим скарбом життєвого досвіду, що згодом дозволив йому домогтися в своїх творах великої мистецької вірогідності.

Біла Тиша снігових неокраїх рівнин… Арктичні простори, осяяні непевним світлом марного сонця… Діти морозу — індіяни, що обстоюють свої предковічні звичаї, свій лад життя в нерівному бою з аргонавтами XIX сторіччя, непроханими зайдами з Сонячної Країни — всі ці сторінки героїчного літопису Півночі, що розкривав їх нам Джек Лондон, реалістично відбивають «клондайкську епопею» Сполучених Штатів.

Цей фронтьєр, цей останній кордон Америки, вже не міг відродити ілюзії класового миру й гармонії. В погоні за золотом, знайденим 1896 року на Алясці, в той необжитий край ринули незліченні потоки шукачів щастя. Їх споріднювала романтика відважної розвідки диких просторів, єднала героїка боротьби з ворожою природою, що її перемогти можна було, тільки спираючись на дружню руку; та як часто все те зникало, щойно дійдеться до поділу здобичі, придбаної ціною нелюдських зусиль і злигоднів! Згасала любов, розвалювалася дружба, не існувало нічого, опріч нестямної жадоби збагачення, опріч дорогоцінних унцій, намитих у золотоносному піску. І серед людей, нібито об'єднаних спільною метою, не зникали разючі соціальні контрасти: там, загублені в крижаній пустелі, сильні духом ставали до двобою зі смертю в ім'я незліченних скарбів природи, а за яку сотню миль від них — зимові табори шукачів золота, навіть цілі містечка, на взірець увічненого в Лондонових творах Доусона, обростали шумовинням капіталістичної цивілізації — лицарями азарту, шулерами, спекулянтами всіх мастей, продажними жінками, урядовцями, що наживалися на топтаних під ноги законах… Але й серед тих покидьків, у вирі того брудного, продажного, розбещеного життя Лондон не втрачав віри в людину. «Не знаючи жодного бога, — казав Лондон, пояснюючи напрямок своїх творів, — я зробив з людини об'єкт свого поклоніння. Звичайно, я встиг дізнатися, як низько вона може впасти. Та це лиш підсилює мою пошану до неї, бо дає змогу оцінити ті висоти, що їх вона досягла».

Започаткувало північний цикл Лондонових творів оповідання «За того, хто в дорозі», надруковане в січні 1898 року в журналі «Оверленд манслі». Персонажі цього першого оповідання — Мелмют Кід, Бетлз, Белден — носії тих людських вартостей, що не даються виміряти їх унціями золотого піску. Адже ж тим і цікаві позитивні герої раннього Лондона, що «золота лихоманка» ніколи не спроможеться отемнити їм розум, бо для них шукання золота на берегах далекого Юкону — це не так щабель до збагачення, як спроба обстояти тут у двобої з природою ту людяність, що над нею там, на батьківщині, в країні повалених ідеалів, нависла смертельна загроза.

Цей сповнений глибокого соціального змісту конфлікт найвиразніше розкрито в прекрасному Лондоновому оповіданні «Північна Одіссея». Мелмют Кід, здавшись на благання незнайомого індіянина, позичив йому на слово честі п'ять фунтів золота. І індіянин не зламав слова. Тяжко зранений, терплячи холод і голод, добивався він безкраїми снігами, холодною млою полярної ночі до освітленого віконця самітної хатини, щоб повернути свій борг — торбинку золотого піску. І ось, зібравши рештки життєвої сили, він розказує перед смертю сумну повість своїх поневірянь…

Аж «край світу», на далеких Алеутських островах серед крижаного моря, народився він. Син ватага акатанців, мешканців краю тюленів та видр, він, Наас, сам став би ватагом свого невеликого народу, коли б не ці білі приходні, сини Півдня. Один із них — Аксель Гундерсон, велетень із жовтою гривою на голові й очима барви глибоких вод, — за правом дужого забрав у Нааса його наречену Унгу і завіз на кораблі з собою. А Наас подався за тим кораблем у незнані світи, щоб повернути собі Унгу та помститися на кривдникові. Мов мале човенце рибалки в полоні у вітрів, мандрував він, гнаний долею, від селища до селища, від міста до міста, з країни до країни і, нарешті, наздогнав Гундерсона й Унгу на диких берегах Юкону, в краю, де добувають золото. І саме золото, та невтоленна захланність до золота, що повнила Гундерсонове серце, дала Наасові нагоду довгожданої помсти. Невпізнаний, він найнявся до Гундерсона за собачого погонича. Знаючи добре, що Гундерсонові ніщо, навіть видима смерть не перепинить шляху до жаданої здобичі, він привів його до багатої золотої жили, що таїлась у неприступному проваллі, де впереміш із кістками, всипане прокляттями, лежить золото, що його людям не судилося винести звідси… Нічого не зміг винести й Гундерсон: Наас потай знищив усі запаси харчів, і володар незліченних скарбів помирав голодною смертю. Гундерсон загинув, мусив загинути, бо золото перетворилося для нього на бездушний фетиш, на фальшивого ідола.

Художньо узагальненим символом, що в ньому розкрито естетичну необхідність Гундерсонової загибелі, стає хатина, куди привів Наас свого ворога, — покинута хижка на дні провалля, що ховав в своїх золотих рудах скарби, багатство, владу, — все те, до чого зводився зміст життя гундерсонів усіх часів: «То була вже стара хатина, — розповідає Наас, а нам чути схвильований авторів голос, — бо люди помирали в ній на самоті в різні часи. Ми на шматках березової кори прочитали їхні останні слова й прокльони. Один помер з цинги; другому товариш пограбував останню їжу й порох і зник; третього понівечив ведмідь; четвертий пробував полювати, але все одно помер з голоду. Кінець прийшов усім: вони не могли покинути золота й