Читати книгу - "Розгром"

Я зціплюю зуби і напружую пам’ять, шукаючи точки початку, логічного початку в нелогічнім хаосі подій. Я повертаюсь знову і знову, а вона стоїть надо мною: …«Мусиш!..»

— Так, мушу…

І я щільніше закриваю повіки, щоб вони не розбігалися ті кінці, ті деталі. Я хочу зібрати їх докупи. Зібрати і випустити послідовно їх, закарбовані в найдальших заломинах мозку… І випустити ті ляльки, що з’являючись на бозна якому пляні, метушаться і скачуть, нагадуючи чомусь урухомлених олив’яних салдатиків, — конкуруючи з людьми, лізуть з усіх шпар… Вони вириваються, збиваючи одно одного, але я їх запихаю назад. Вхопивши першу ліпшу точку в безкінечнім ланцюзі причин і наслідків і взявши її за умовний початок, я хочу щоб вони вибігали логічно і за порядком, і вірно у їхніх стосунках до подій і до людей, — всі ці химерні ляльки дивовижної драми.

Я хочу вернути систему такою, як вона була — систему шматка доби, яка сама тії системи не мала; знову перефіксувати все і скріпити для самого себе. І так лишити в своїй пам’яті…

І безсонними ночами переглядати знову і знову, лежачи горілиць, — дивитись, як вони оживають і біжать під склепінням повік, змушуючи серце тремтіти.

…Химерний театр. Мінливий і хисткий, і найбільш документальний театр моєї дзвінкої самоти.

IV

Це — вертеп.

Велетенський, і ще не бачений вертеп, де збожеволілий режисер, знехтувавши всі закони театральної штуки, урухомив раптом усе зразу. А може, розгубившись перед грандіозністю сценарія, він здався на самих акторів, давши їм волю… І от кожен з них став сам собі режисером… І всі вони в творчому ентузіязмі зажили і зарухались кожен по-своєму, кваплячись навзаводи себе показати, — перед лаштунками й поза лаштунками, і перед заслоною, і з боків, і зовсім на неозначених і непередбачених точках неосяжної сцени… На могутнім театральнім пляцдармі…

І ім’я тому пляцдармові, цілому тому театрові — Україна…

На цім пляцдармі, в цім, власне, театрі й відбулася перша і справжня, історична ця вистава, цей карколомний вертеп. І вже його не можна так поставити наново, бо в його поставі брав участь цілий світ. Потім все рухнуло. Режисер переляканий утік. Він утік зразу після прем’єри…

Але все одно такі вистави бувають лише раз.

Потім з них можна зробити вже тільки умовну мініятюру, — в межах людської пам’яті, в рямцях тієї пам’яті і на її пляцдармі…

Режисер утік, і я намагаюсь перебрати його функцію… Власне мій вертеп вже не потребує режисера, як не потребує й сценарія. Я просто випускаю весь той хаос в тій послідовності, як він був, і лише регулюю рух, як той поліцай на перехрестях війни. Все мусить іти за порядком.

Хаос мусить іти за порядком. Я пильную історичної правди. Я намацую ледве вловимий каркас в тім хаосі — каркас системи, мережу послідовности й логічного зв’язку, складний стрижень життьової невигаданої трагедії. А намацавши його, я відкриваю заслону…

Вертепні ляльки затемняють героїв, лізуть з усіх шпарин, розмахують руками й клейнодами і кричать… Лізуть крізь завісу, вистрибують до залі і навіть на вулицю… Маршують… Біжать… Кривляються і репетують… Я їх запихаю назад, не завжди даючи раду, бо не знаю тих законів мистецтва, які дозволяли б все те вкласти в якісь рямці.

Вертеп…

Всі ті ляльки і чортики — з труп’ячими голівками, з орлами, з зорями і так без нічого, — в голубих, сірих і рудих мундирах і без мундирів — знову і знову видираються й галасують на всіх мовах, і я ледве бачу крізь їхні товпища знайомі обличчя — обличчя властивих героїв… І знову я їх запихаю назад, всі ті ляльки — всі ті менші й більші, головні й другорядні уособлення отих «двунадесяти язиків», що ордами перемаршували аж тричі через простори моєї Вітчизни в диму і грохоті…

Я воюю так з ними, аж поки не ловлю себе на тім, що я насилую історію… Тоді я даю їм цілковиту волю. Лишаю тільки за собою право опускати й підіймати заслону стомленої уяви, — опускати тоді, як губиться зв’язок в тім хаосі, як щезає в нім образ тії, що стоїть над усім на Голготі, і підіймати — лише вглядівши її гордий профіль. Решта випадає в чорне провалля «антрактів».

Так я маю реґулювати вертеп. Регулювати жахливу повінь, відтинаючи геть кадри і цілі серії їх, що переобтяжують хаосом, і роблючи там провал, павзу, коли можна бездумно лежати і лише слухати, як гуготить серце. І внутрішнім зором дивитися в ЇЇ обличчя, тільки в ЇЇ обличчя…

Та вони — всі ті ляльки і блазні — вдираються в антракти і галасують в темряві. Все ж таки галасують.

Вони навіть іноді вистрибують із-за заслони… Але я вже на це махаю рукою — нехай.

Вертеп…

______

ВІДСЛОНА ПЕРША

…………

Це було тло…

Безперервно плине людський потік по розбомблених шляхах… Згорблені, обдерті, голодні, брудні істоти — вчорашні (і завтрішні) робітники, селяни, інтеліґенти, — збурені великою і так багато обіцяючою катастрофою, — вертаються на свої місця… Після страшної бурі, що пронеслася широкими просторами, містами, селами і шахтами України, вони, висаджені в повітря і розкидані на всі боки, як шматки землі вибухом бомби, — вертаються на свої місця, а чи шукають нових… Так, нарешті нових, ліпших місць, де б звити собі гніздо для нового… Так, для нового, ліпшого життя…

Як комашки із зруйнованого комашника…

Сповнені надій попри всі трагічні поневіряння, тягнуть вони врятовані свої вбогі пожитки… Вибиваються з сил та не вибиваються з віри, що вже нарешті — після всіх, здавалось, безконечних мук, — хай і ціною втрати багато чого з найдорожчого, все ж таки почнеться нове життя. Вони переносять злигодні, холод і голод стоїчно, бо знають, бачать, переконуються, що Історія зрушила з мертвої точки і пішла карколомними стрибками… Іде… Гуготить!.. Може дійде до кращого… Дай же, Боже!..

Вони несуть клунки, вони рухають перед собою саморобні візочки з усім своїм вбогим скарбом і з худими, напівголими дрібними дітками… Та не всі дітки такі щасливі, що їдуть, — багато біжать пішечки, тримаючись за материну або сестрину спідницю…

…………

1

У великій і світлій кімнаті районової (сільського району) амбулаторії (при районовій лікарні) — хаос, як і в цілому світі, атмосфера того ж самого великого переселення людей. Кімната подібна на все зразу:

аптека — бо в ній стоять не розграбовані остаточно аптечні шафи з рештками медикаментів,

ательє мистця — бо стоїть мольберт з початою картиною, а на стінах сохнуть кілька готових робіт,