Читати книгу - "Переяславська рада - трагедія України і програш Європи"

Полковник Вешняк мав аудієнцію у московського царя 5 (15) червня 1649 року. Прийнявши подарунки від Богдана Хмельницького і вислухавши промову українського посла, Олексій Михайлович пообіцяв дати відповідь у своїй спеціальній грамоті для гетьмана. Її було вручено Федору Вешняку на відпускній аудієнції 13 (23) червня 1649 року. Проте нічого нового в ній не було. Нагадавши ще раз про домовленості між своїм батьком і покійним польським королем Владиславом ІV, Олексій Михайлович повторив уже відоме козацькій старшині: "И нам, великому государю, за тем вечным докончаньем на литовскую землю войною наступить и ратей наших послать и вечного докончанья нарушить немочно. А будет королевское величество тебя, гетмана, и все Войско Запорожское учинит свободны без нарушенья вечного докончанья, и мы, великий государь наше царское величество, тебя, гетмана, и все Войско Запорожское пожалуем, под нашу царского величества высокую руку приняти велим" (Воссоединение Украины с Россией.- Т. ІІ.- С. 209).

Таким чином, на збройну допомогу Московської держави Богдану Хмельницькому розраховувати не доводилося. Тож в Україні нездійснення планів повного розгрому шляхетської Польщі в 1649 році пов'язували не лише зі зрадою кримських татар, але й з відмовою в допомозі з боку єдиновірної Москви. З огляду на це в середовищі козацької старшини почали зароджуватися плани стосовно покарання московського царя за лицемірну поведінку. Про це чітко заявив і сам гетьман, приймаючи 9 (19) вересня 1649 року посланців путивльських воєвод. Ті відписували до Москви, що Богдан Хмельницький говорив з ними дуже жорстко: "А приказывал де с ними с грозами, велел нам, холопем твоим, сказать словесно: не токмо де, что их литовские люди твоею государевою землею за межею владеют, ждали б де мы, холопи твои, ево к себе в гости под Путивль вскоре" (там само.- С. 252–253).

Коли ж представники з Путивля почали нарікати на переселення українців за польський рубіж, гетьман розлютився й почав погрожувати військовим походом на терени Московської держави: "Вы де за дубье да за пасеки говорите, я де все и городы московские и Москву сломаю" (там само.- С. 253).

При цьому погрози висловлювалися й на адресу Олексія Михайловича: "Хто де и на Москве сидит, и от де от меня на Москве не отсидитца" (там само.- С. 253).

У гнівному запалі український гетьман називав посланців з Путивля "лазутчиками", тобто шпигунами: "Ездите де вы не для росправы, для лазучества". А наприкінці аудієнції заявив їм, "что говорит про то не тайно, что подлинно де идет он на твое Московское государство войною тотчас под Путивль и на иные твои государевы украинные городы и под Москву. Велел де нам, холопем твоим, сказать про то имянно, и выслал де их из города нечестьем, а сказал: "довелись де было до смертной казни, и я де вам ту смерть отдаю, а лутчи де вас я королевских послов казнил" (там само.- С. 253).

Про нещирість московського царя щодо військової допомоги українському народові гетьман прямо скаже і Арсенію Суханову, котрий, супроводжуючи єрусалимського патріарха Паїсія, відвідає Чигирин у середині листопада 1649 року. Коли посланець царя почав захищати Олексія Михайловича, мовляв, той не може "итить на ляхов, преступить крестное целование и нарушить вечное мирное постановление", то гетьман за столом привселюдно заявив: "Отче Арсение, посылал я к его милости государю царю послов своих, и мне все то в стыд и ни в чем пользы нет" (там само.- С. 188).

А потім додав, звертаючись до московського гостя: "Ты, отче Арсение, говоришь, что государь благочестивой мирное постановление преступить не хочет ради крестного целованья; во то ж ляхи так преступают, а папа в том их разрешает... если в том государь себе грех вменяет, на такое дело благословят ево, государя, 4 вселенские патриархи со всем своим православным освященным собором, и бога молить за него, государя, станут вся греческая страна и вси православнии. И в той клятве ево, государя, розрешати простят и сверх тово и богомольцы за него, государя, вси будут. То мне ведомо..." (там само.- С. 189).

У такому ж жорсткому тоні вів Богдан Хмельницький розмову і з московськими послами Григорієм Нероновим і Григорієм Богдановим 22 листопада (2 грудня) 1649 року. Особливо ж нарікав на залежних від Олексія Михайловича донських козаків, котрі тоді, за словами гетьмана, "учинили ему беду и досаду великую". Йшлося про те, що відмовившись подати українству збройну підтримку у війні проти поляків, донські козаки, незважаючи на прохання Богдана Хмельницького, напали на татарські улуси й поруйнували їх. Зрозуміло, що кримський хан як союзник українського гетьмана в антишляхетській боротьбі був дуже незадоволений, прислав до нього гнівного листа, оскільки останній гарантував Іслам-Гірею лояльність донського козацтва на період виступу татар проти поляків.

Оскільки "ему досадили донские казаки", то Богдан Хмельницький тоді заявив московським послам: "И он, гетман, на донских казаков крымскому царю помочь учинить хочет, чтоб донских казаков впредь не было для того, что те донские казаки делают, забыв бога и православную християнскую веру, помочи им не учинили, а крымского царя с ним, гетманом, ссаривают, чтоб им крымский царь впредь помочи не чинил" (там само.- С. 270).

Але не тільки виливав свій гнів український гетьман на віроломних донських козаків. Не міг він, зрозуміло, забути і про те, що Москва зі свого боку також не подала збройної допомоги. Тому у його виступі дісталося і цареві. Зокрема, Богдан Хмельницький "говорил такие речи сердито гораздо": "Да и царское величество помочи им ратными людьми не подал и за християнскую веру не вступился. А будет де царское величество ево, гетмана, и Запорожского Войска не пожалует, а учнет за тех донских казаков стоять и вспоможенье им чинить, и он де будет и царского величества на украинные городы с крымским царем вместе наступать" (там само.- С. 270).

Проте й такі заяви на московського царя не діяли. Він витримував свою концепцію про взаємне знекровлення як Речі Посполитої, так і Гетьманщини й надалі. Природно, таке ставлення православної Москви стосовно допомоги українському козацтву змушувало його знову звертатися за нею до неправославних. Про це гетьман і виговорював царському послові Василю Унковському в жовтні 1650 року: "И никоторый православные християнские веры государь над нами не умилосердился, от них, проклятых, оборонить не позволил. И я де и все