Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники завжди п’яні й отримують триста гривень зарплатні. Я про таке ніколи не мріяв, бо, кажу ж, був незвичайною дитиною і знав, що коли виросту, не стану ні пожежником, ні шофером, ні лікарем, ні льотчиком, ні якою іншою мацапурою. Я знав, що подорожуватиму. Саме у цьому й проявлялася моя незвичайність.

Довідався я про це одного липневого ранку, коли зненацька відчув усіма фібрами своєї юної, але вже неспокійної душі, що в мені живе необмежений потяг до мандрів та неабиякі бурлацькі здібності. Певна річ, причиною того стало чергове пригодницьке чтиво, яке я надибав у великій батьковій бібліотеці. Книга була старою й потертою (будьте певні, справжні пригодницькі книги мають бути тільки такими) і розповідала про славетного норвезького полярника Фрітьофа Нансена, який свого часу здійснив подорож до Північного полюса, пробувши в льодах Арктики повних три роки. До самого полюса Нансен так і не дійшов, зате наблизився до нього ближче за всіх попередників, заразом довівши, що завдяки сталевій витримці, вірі у свої сили та самоорганізації людина може вижити навіть у найскрутніших обставинах. Називалася книга «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», через що вона подобалася мені ще більше.

Слідом за нею понеслась «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі [6], Умберто Нобіле [7], Роберта Скотта [8], Фредеріка Йохансена [9] та Руала Амундсена [10]. Дізнавшись про підкорення крайніх точок планети, кілька днів без передиху я плював з балкона на голови перехожих, бідкаючись через те, що народився на півтора століття пізніше, чим було потрібно. Я просто не міг змиритися з тим цинічним фактом, що обидва полюси, як Північний, так і Південний, уже давно підкорені, і я не зможу поплисти й підкорити їх сам, як це зробили Руал Амундсен та Роберт Пірі, послідовники Фрітьофа Нансена. Ще донедавна такі яскраві барви навколишнього світу зблякли, а життя, здавалося, на віки вічні втратило сенс. Аби хоч якось пом’якшити гіркоту від того пекельного розчарування, я взявся майструвати з картону та дерева модель корабля «Фрам», на якому Нансен вирушав на підкорення Північного Льодовитого океану.

За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у ті часи такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який у той час жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, пробиваючись крізь страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осінило.

— Знаєш що? — тихенько спитав я свого друзяку.

— Що? — неуважно перепитав Ед.

Для сміливості я набрав у груди якбільше повітря і зробив офіційну заяву:

— Я, коли виросту, буду подорожувати.

Ед від здивування й захоплення аж рота роззявив:

— Ух ти!

Через кілька хвилин прийшла тьотя Ніна, Едова мама, і потягла свого «полярника» обідати. По дорозі Ед не витримав і таємничим голосом прошепотів:

— Мамо, а хочеш я тобі розкажу, що мені сьогодні Максим сказав?

— Да, конечно, сынок, — тьотя Ніна, корінна росіянка, зазвичай розмовляла російською мовою. — И что же такого интересного он тебе сообщил?

— Він сказав… він сказав… — маленький Едик хвилювався, несвідомо відчуваючи, що на його очах твориться історія, — він сказав, що коли виросте, то буде подорожувати!

Тьотя Ніна кинула підозрілий погляд на своє чадо. Подумала, мабуть, що йому слід менше зі мною бачитись, і трохи стурбовано промурмотіла:

— Странный он какой-то, — а затим пішла кудись, заклопотана своїми справами…

Ось так от кілька необачно кинутих слів передрекли мою долю.

Будьте обережні зі своїми бажаннями, люди. Особливо з тими, які проказуєте вголос. Колись вони, чорт забирай, обов’язково втіляться у життя…

* * *

Відтоді минуло два роки. Картонний «Фрам» пожовтів від часу, посірів від пилюки і розпадався на очах. Мій інтерес до славетних полярників, сміливих підкорювачів крайніх точок планети так само припадав пилюкою. А проте на зміну йому швидко насувалося інше захоплення…

…То була дивна книжка. Звісно, вона, як і всі добропорядні книжки про пригоди, була досить пошарпаною, проте на цьому схожість з нормальними пригодницькими сагами закінчувалась. Що ж відрізнялося? Насамперед — назва. Заголовки всіх інших, нормальних пригодницьких книжок, були мені зрозумілими. «Пішки на полюс», «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», «Міцний кулак туарегів», «Людина, яку покликало море», «Наодинці під вітрилами навколо світу» тощо. Все чітко і ясно. Але ця книга була особливою: на її обкладинці красувалися два химерних і спочатку геть незрозумілих мені слова: «Аку-аку». Я навіть не знав: може, насправді це одне слово, написане через дефіс? Вгорі над заголовком художник-оформлювач зобразив чоловічка в білому капелюсі, який зачудовано витріщається на велетенську статую, розвівши руки чи то від культурного шоку, чи від захоплення. Невідома скульптура на обкладинці була щонайменше вп’ятеро більша за чоловічка і зображала людину з довгими вухами, витягнутим носом і складеними на животі руками.

Ще більш химерним і загадковим виявився зміст книги. В ній розповідалося про острів з чудернацькою назвою — острів Пасхи. (Як це так, думав я собі, щоб острів назвали наче свято? Тоді, може, десь існує острів Новий рік або острів Восьмого березня?). Той острів виявився нікчемним шматочком суші, загубленим чортзна-де у Тихому океані, - на тисячі миль довкола нього простягається лише океан. А проте, крихітний клапоть суходолу колись давно населяла могутня цивілізація, котра без жодних механізмів та спеціальних знарядь зводила десятиметрові кам’яні монументи, котра розвинула власне письмо незалежно від інших світових цивілізацій, а потім… загадково зникла. Далі — ще цікавіше. Древні будівники мали білу шкіру і виглядали наче європейці, а їхнє походження та історія появи в Океанії ще й досі, за словами автора, лишається нез’ясовною таємницею. Кожна нова сторінка «Аку-аку» розкривала перед моїм допитливим писком щораз нові й нові загадки, тож незабаром мені починало здаватися, що я читаю книгу не про тихоокеанський острів, а про якусь планету з поза меж Сонячної системи. А ще мені, пригадую, сподобалося милозвучне ім’я її автора. Був він норвежцем і звали його Тур Хейєрдал…

Утім, я вас розчарую: я не почав мріяти про подорож до острова Пасхи. По-перше, я тоді вже мріяв про Мексику, мріяв до помутніння в очах і до розладів шлунку. А по-друге, острів Пасхи видався мені