read-books.club » Сучасна проза » Час жити і Час помирати 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

163
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Час жити і Час помирати" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 93
Перейти на сторінку:
що восени командував взводом у їхній роті.

— Треба негайно доповісти, — сказав Мюкке. — Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!

Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рае сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рае вийшов з ним на вулицю.

Зупинившись біля мертвого тіла, Рае хвилину мовчки дивився на нього.

— Закрийте йому очі,— мовив нарешті.

— Неможливо, пане лейтенант, — відповів Гребер. — Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.

Рае перевів погляд на розбиту церкву.

— Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?

— Домовини довелося покинути, — доповів Мюкке. — У нас було кілька про всякий випадок. Тепер вони дісталися росіянам. Гадаю, вони їм знадобляться.

Штайнбреннер зареготав. Рае не сміявся.

— А можна зробити домовину?

— Швидко її не зробиш, пане лейтенант, — відповів Гребер. — А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.

Рае кивнув.

— Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.

Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.

— Фельдфебель Мюкке! — гукнув Рае.

— Я, пане лейтенант!

— Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.

— Слухаюсь, пане лейтенант!

— Одному господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…

— Я йду добровільно, — вихопився Штайнбреннер.

— Гаразд.

Обличчя Рае залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.

«Пішов до своєї печі,— подумав Мюкке. — Ганчірка! Що ж тут такого — розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»

— Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, — сказав Штайнбреннер. — Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?

— Про мене!

На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, — думав він. — Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»

— Якої ви думки про Рае? — запитав він Штайнбреннера.

Той здивовано поглянув на нього:

— Адже він наш ротний командир, чи не так?

— Звичайно. А взагалі?

— Взагалі? Що — взагалі?

— Нічого, — невдоволено буркнув Мюкке.

— Глибше не треба? — запитав найстаріший з росіян. Було йому років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.

— Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, — гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав. Його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.

— Треба глибше, — сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.

— Для нас? — поцікавився росіянин.

Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.

— Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткав пельку. По-твоєму, тут що, базар? — І всміхнувся, його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.

— Ні, це могила не для вас, — промовив Гребер.

Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть; і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу, людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.

Росіянин не ворушився. Кров з розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці — кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.

Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрілити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.

— Лягай униз! — скомандував він.

Росіянин кинув мотику і ліг у яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.

— Не коротка? — запитав Штайнбреннер Гребера.

— Ні. Райке був невисокий.

Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:

— Вилазь!

Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.

— Так, — сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. — А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.

Був ранній ранок. Тьмяно-червона смуга підперізувала горизонт. Скрипів сніг; уночі знову прихопив морозець. Свіжовикопані могили чорніли.

— Прокляття, — обізвався Зауер. — Знову вони нам підсунули свиню. З якого дива ми повинні цим займатися? Чому не СД? Вони ж спеціалісти спроваджувати на той світ! Чому саме ми? Це вже втретє. Ми ж чесні солдати.

Гребер недбало тримав у руках гвинтівку. Сталь була наче крижана. Він натягнув рукавиці.

— Для СД в тилу вистачає роботи.

Підійшли інші. Лише Штайнбреннер був дуже бадьорий і не виглядав заспано, його тонка шкіра рожевіла, немов у дитини.

— Послухайте, — промовив він. — Там серед них ота корова. Залиште її для мене.

— Тобто як це для тебе? — запитав Зауер. — Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.

— Він і думав, — уставив Іммерман.

Штайнбреннер обернувся й визвірився:

— А тобі звідки відомо?

— Вона його не пустила.

— Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж? Якби я захотів оту червону корову, вона б нікуди не ділася.

— А може, й ділася б.

— Годі вам теревенити, — Зауер відкусив шматок жувального тютюну. — Якщо хочеш пристрелити її власноручно, будь ласка. Мені не особливо кортить.

— І мені теж, — додав Гребер.

Інші промовчали. Посвітлішало. Штайнбреннер сплюнув і люто промовив:

— Розстріляти — це надто велика честь для бандитів. Патронів на них жаль! Їх слід

1 2 3 4 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і Час помирати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і Час помирати"