Читати книгу - "Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»"

механізм, який після першої світової війни було сформовано в Німеччині для збереження «єдиної німецької спільноти. (Її складниками вважались німці фатерлянду та представники німецьких меншин — «фольксдойче» поза його межами). Цей механізм утворювали різні урядові благодійні фонди, такі як «Німецьке благодійне товариство», «Асоціація для німців за кордоном», «Фонд Адольфа Гітлера» та ін. Кошти фондів використовувались для підтримки німецьких культурно-освітніх установ закордоном та залучення до них місцевого населення з метою його германізації, а також для фінансування мережі пронімецьких націоналістичних і реваншистських організацій, які влаштовували протести проти «тяжкого становища німців» і вимагали возз’єднання з фатерляндом. Координація німецької «культурної пропаганди» та культурної експансії покладались на МЗС Німеччини, яке виконувало настанови фюрера і нацистського керівництва. Поряд із відомством закордонних справ існував Німецький інститут закордоння (Deutsche Ausland-Institut). Інститут співпрацював з німецькими розвідслужбами та готував інформаційно-аналітичні звіти, які використовувались нацистською владою для організації німецької «п’ятої колони» в сусідніх державах. /Див. Л.де Ионг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. М. изд-во «Иностранная литература», 1956; І.В. Діяк П’ята колона в Україні: загроза державності. К. 2006).

Сучасна російська політика, спрямована на розбудову посилення позицій російської мови, має на меті формування поза межами Росії єдиного російськомовного простору. Вона здійснюється із використанням концепції так званої «м’якої сили», яку її творець американський політолог Джозеф Най визначає як «спроможність досягти бажаного на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою примусу або подачок».

Концепція «м’якої сили», яка передбачає застосування прихованих маніпулятивних політтехнологій, була сприйнята і модифікована російськими спецслужбами і, врешті решт, стала офіційною доктриною російської влади. Показовим в цьому плані є конфіденційний лист, в якому йшлося про застосування «м’яких» технологій для «зміни на краще ситуації на Україні». Автором листа був Л. Шершньов, генерал військової розвідки Росії у відставці, президент Фонду національної та міжнародної безпеки, до наглядової ради котрого входять Л. Шебаршин, генерал-лейтенант, колишній начальник Першого головного управління (розвідка) КДБ СРСР та Є. Примаков, колишній керівник служби зовнішньої розвідки Російської Федерації. Лист, який став надбанням громадськості у квітні 2009 р., був адресований голові Комітету у справах СНД та зв’язках з співвітчизниками Держдуми РФ і завершувався такою промовистою пропозицією: «Я міг би взяти на себе, залишаючись в тіні, загальне керівництво цією роботою або увійти до якоїсь структури, котру могли б створити для досягнення наших цілей на виборах в Україні» /Ивица Гжевска. «Перезагрузка» украинско-российских отношений http://www.rb.ru/article/novaya-strategiya-kremlya-otnositelno-predstoyashhih-vyborov-v-ukraine/5772967.html/.

У програмній статті «Россия в меняющемся мире», присвяченій російській зовнішній політиці і опублікованій на початку 2012 р., В. Путін визначив «м’яку силу» як «комплекс інструментів і методів досягнення зовнішньополітичних цілей без застосування зброї, а за рахунок інформаційних та інших важелів впливу». Пославшись на світову практику, він зазначив, що в Росії також є подібні інструменти, зокрема, такі як фонд «Русский мир» та Россотрудничество, а підсумовуючи виокремив сферу та мету їх використання таким чином: «Російськомовний простір — це практично всі країни колишнього СРСР і значна частина Східної Європи… Ми повинні в кілька разів посилити освітню і культурну присутність у світі — і на порядок збільшити її в країнах, де частина населення розмовляє російською або розуміє її» / «Российская газета», 27.02.2012 р./

Концепцію «м’якої сили» як засобу гуманітарної політики Росії розвинув і конкретизував Константин Косачев, якого у березні 2012 р. указом президента РФ В. Путіна було призначено новим керівником Россотрудничества і одночасно спеціальним представником президента по зв’язках з державами-учасницями СНД. Він також став заступником голови Урядової комісії у справах співвітчизників. У статті «Россотрудничество как инструмент «мягкой силы» («Федеральный справочник» т. 26, 2012, с. 185–194) К. Косачев визначив «соотечествеников за рубежом» та «русский язык» як складові вітчизняного ресурсу «м’якої сили». І наголосив, що цей ресурс має активно і ефективно використовуватись у реалізації пріорітетної зовнішньополітичної стратегії Росії, метою якої є «створення модернізаційних альянсів та посилення євроазійської інтеграції». Інакше кажучи, використання владою Росії вітчизняного ресурсу «м’якої сили» має на меті формування на територіях колишніх складових колишнього СРСР єдиного російськомовного простору як підґрунтя для їхньої реінтеграції в рамках майбутньої російської неоімперії під назвою Євразійський Союз.

Українська гуманітарна політика Росії виходить за межі популяризації російської мови та сприяння у її вивченні і здійснюється за допомогою політичних маніпуляцій і тиску. Вона матеріалізується у спробах просування і зміцнення позицій російської мови та супроводжуються необґрунтованими вимогами надання російській мові в Україні статусу другої державної під штучним приводом необхідності посилення захисту прав російськомовних громадян України, інспірованими агресивними пропагандистськими кампаніями навколо безпідставних звинувачень української влади у здійсненні примусової українізації та офіційними протестами навіть проти поміркованих спроб Києва створити належні умови для функціонування української мови в Україні. Інакше кажучи, просування російської мови в Україні має характер мовної експансії, спрямованої на подальше витіснення української мови з найважливіших сфер суспільного життя та звуження просторового ареалу її використання.

Виконання експансіоністської мовної політики Росії в Україні покладено на Посольство Російської Федерації в Києві, під дахом якого діє представництво Россотруднічества; 4 генеральних консульства у Львові, Одесі, Сімферополі та Харкові; Російський центр науки і культури з представництвами в Одесі та Сімферополі; філіал Інституту СНД та структури так званої православної церкви Московського патріархату. Україну досить часто відвідують кремлівські емісари різного рівня для виконання спеціальних місій з метою зондажу ситуації, ведення антиукраїнської пропаганди, організації політичних провокацій та виконання оперативних агентурних завдань. Через цей механізм російська влада підтримує, адресне фінансує і скеровує застосування в Україні свого ресурсу «м’якої сили», до якого крім пересічних «соотечественников», незалежно від їхнього етнічного походження та громадянства, віднесені проросійськи налаштовані представники українського політикуму. Саме вони є головним знаряддям керованої з Кремля чекістської спецоперації, мета якої полягає в офіціалізації статусу російської мови в Україні і, по-суті, є продовженням багатовікової війни проти української мови і державності.

Перебіг і виконавці спецоперації

Її перша стадія розпочалась в рамках ширшої спецоперації, спрямованої на усунення з президентської посади Л. Кравчука, якого російська влада затаврувала як сепаратиста і націоналіста, і припадає на квітень-липень 1994 р. /див. В. Василенко Касетний скандал: геополітичний і національний вимір, К. 2011, с. 5–7/ Тоді Росія зробила ставку на Л. Кучму, виборчим штабом якого керував Д. Табачник. Як свідчать згодом опубліковані у московських ЗМІ матеріали, фінансування виборчої кампанії Л. Кучми забезпечував уряд РФ, очолюваний В. Чорномирдіним /див. «Комсомольська правда», 12 березня 1996 р. № 45/. І тому зовсім невипадковим є те, що одним з ключових пунктів його виборчої програми стала вимога Росії щодо надання російській мові в Україні статусу другої державної