Читати книгу - "До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд"

Усі аргументи, спрямовані на відокремлення «донцовського» націоналізму як своєрідної версії радикальної націоналістичної ідеології від «ідеології ОУН» мали практично–політичне значення і визначалися політичною кон’юнктурою і навіть особистими амбіціями учасників дискусії. Крім вже згаданих відмінностей між цими двома спрямуваннями думки та різниці у підходах до тактичних питань принципових світоглядних відмінностей між ідеологією ОУН 1920–х — 30–х років та «націоналізмом Донцова» не було. Принципові розбіжності з’явилися тоді, коли сама ОУН пережила досить серйозну ідеологічну метаморфозу в роки Другої світової війни.

Формування ідеологічних основ (1920–ті — 30–ті)

Очевидно, аналізуючи процес формування ідеологічних основ українського націоналістичного руху не можна оминути питання про загальноісторичний контекст чи передумови виникнення радикально–націоналістичного спрямування. Загалом це питання досить докладно висвітлено в науково–аналітичних працях інших дослідників, отже підсумуємо їхні узагальнення і додамо деякі власні спостереження і коментарі.

Практично всі дослідники вважають виникнення радикально–націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку Української революції 1917–1921 pp. та ліквідацію реальної української державності і поділ етнічних українських земель між іншими державами[11]. Звідси виводяться інші логічні конструкції, які мають пояснити причини і характер виникнення руху: обструктивна політика відповідних держав щодо українського населення, гальмування соціального розвитку української нації в цих державах з відповідним пониженням рівня соціальної мобільності і суспільного статусу українців, розчарування частини політично активного українського суспільства в принципах демократії, моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під радикально–націоналістичними гаслами (студентство і українські офіцери), зростання впливів тоталітарних, праворадикальних рухів у Європі на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою — ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції радикально–націоналістичного мислення.

Не можна не згадати й того, що політичний клімат деяких держав, де виникали осередки українського радикально–націоналістичного руху, давав можливості для його більш–менш сталого розвитку. Варто пригадати, що провідні еміграційні осередки націоналістичних організацій на еміграції утворилися і діяли в демократичних країнах (Європа і США). На західноукраїнських землях за всіх відомих нам історичних умов навіть найбільш жорсткі політичні режими не досягали такого рівня репресивності, як в СРСР, отже і там був, нехай обмежений, простір для діяльності згаданих радикальних груп. Незважаючи на цілком зрозумілі спроби партійних істориків ОУН довести, що в СРСР у 1920–ті — 30–ті роки існувало організоване націоналістичне підпілля, очевидно що така можливість була мінімальною, такою, що її ніяк не можна порівняти зі згаданими країнами.

Говорячи про інтелектуальні чинники, які вплинули на формування українського «інтеґрального націоналізму» (який він власне ототожнював з ОУН), Іван Лисяк–Рудницький, стверджував, що «у доктрині націоналізму є відгомін іраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.)»[12]. Процес формування базових ідеологічних засад націоналістичного руху розпочався певною мірою спонтанно, вже на початку 1920–х років, але з середини 1920–х у ньому відчувається дедалі більша впорядкованість, пов’язана з його організаційною еволюцією. Значним кроком вперед стало створення націоналістичних часописів («Національна думка», «Державна нація», «Розбудова нації»), на сторінках яких власне і усталювалися основні ідеологічні постулати руху. Формування націоналістичних організацій (Леґія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, Група Української Національної Молоді) супроводжувалося досить гострими ідеологічними дискусіями і відходом тих, хто не погоджувався з його явними антидемократичними тенденціями.

Попереднє узгодження основних ідеологічно–програмних постулатів напередодні утворення ОУН відбувалося передусім на сторінках празького часопису «Розбудова нації», який згодом перетворився на головний теоретично–інформаційних орган ОУН. Саме довкола нього сформувалася група діячів, які власне і стали постачальниками та артикуляторами ідей, покладених в основу політичної програми майбутньої організації — М. Сціборський, Дм. Андрієвський, Ю. Вассіян, В. Мартинець, С. Ленкавський, З. Пеленський та ін. В журналі інтелектуально домінували представники еміграції. Зауважимо, що незважаючи на цілеспрямовані організаційні зусилля на момент створення ОУН (скликання Конгресу ОУН) залишалося чимало неузгоджених питань світоглядно–ідеологічного характеру, що, власне, і позначилося на перших програмних документах організації.

Постанови Конгресу українських націоналістів (Відень, 28 січня — 3 лютого 1929 р.) стали першим систематизованим варіантом викладу світоглядно–ідеологічних основ ОУН. Ідеологічну комісію Конгресу очолював Дм. Андрієвський, і як свідчить З. Книш, найбільше тривалих дискусій відбувалося саме тут, і дискусії ці точилися саме між «крайовиками» (С. Ленкавський та С. Охримович) і представниками еміграції — Д, Андрієвським та С. Демчуком[13]. На думку П. Мірчука суть полеміки полягала у тому, що «Юліян Вассіян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно–ідеалістичні основи українського націоналізму … теоретично зформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм. Андрієвський і Дм. Демчук, що намагались включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція»[14]. З. Книш[15] слушно не погодився з таким окресленням цієї дискусії. Цілком очевидно, що твердження П. Мірчука несли на собі явний відбиток повоєнних ідеологічних суперечок між «бандерівцями» з одного боку і «мельниківцями» та «двійкарями» з іншого. Очевидно, що суперечності на Конгресі ОУН 1929 р. (який фактично був установчим форумом) стосувалася не стільки світоглядних розбіжностей чи термінологічних відмінностей, скільки радикальності і контекстуального розуміння формулювань. Зрозуміло, що «крайовики» сповідували підходи та настанови у стилі Д. Донцова, вплив якого на них був надзвичайно потужним. Представники еміграції дотримувалися більш зваженої позиції, але до принципових ідеологічних розбіжностей не дійшло. Політико–ідеологічний блок програмних настанов укладався шляхом консенсусу, отже, йшлося про те, щоб задовольнити усіх тих, хто йшов на об’єднання різних націоналістичних організацій в єдину.

Найвищим типом людської організації проголошувалась нація як внутрішньо органічна, цілісна спільнота. Український націоналізм визначався як «духовий і політичний рух», який виник природнім шляхом «з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття»[16]. Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, їхньої природності стала одним з базових і незмінних постулатів, яких ОУН у всіх її іпостасях неухильно дотримувалась упродовж усієї своєї історії.

Природною формою самоствердження нації та її найвищим щаблем її розвитку проголошувалась держава, у цьому ОУН слідувала принципам класичного націоналізму і знов–таки цей елемент залишався незмінним у програмах ОУН до початку 1990–х років.

Майбутня форма державного устрою визначалась досить туманно, і мала змінюватись відповідно до трьох етапів «державного будівництва України». На