Читати книгу - "Друга планета"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Або Венера…
От якби ожили ті предки — чи впізнали б вони сучасну Венеру?
Про Венеру я весь час думаю, бо незабаром на неї полечу. І ще тому, що татко якось сказав:
— Напиши мені все, що ти знаєш про Венеру.
— Навіщо?
— Бачиш, мені треба підготувати лекцію про цю планету, ось ти мені й допоможеш.
Після цього я одразу ж погодився: хто ж іще з моїх друзів писав нотатки до лекції! Пішов у бібліотеку, поважним голосом попросив підібрати усе, що написано про Венеру.
Бібліотекар подивився на мене, мов на трохи того… божевільного:
— Усе про Венеру?
— Усе!
— Юначе, але ж це неможливо! Ви знаєте, скільки є книжок про цю планету? Десятки тисяч, якщо не сотні!
— Що ж тоді мені робити? — запитав я розгублено.
— Ви готуєтесь до популярної лекції?
— До популярної. — Хоч я, вбийте мене, не знав, якою буде ота таткова лекція!
— То я вам дам кілька книжок, у яких ви знайдете все, що вам потрібно.
Чудово!
Так я приніс додому добрий десяток книжок.
Прочитавши усе, я заходився коло нотаток. Звільнив на столі місце, поставив безстрічкову друкарську машинку, заклав чистий аркуш магнітного паперу. Сів: з чого ж починати?
І тільки надумався — Джек на порозі.
— А що ти робиш?
— Пишу! — відповів я сердито: страх не люблю, коли мені заважають!
— Про що ти пишеш? — Цікавий, наче дитина, Джек усе мусить знати.
— Про Венеру… Не заважай, бо мені ніколи!
Джек замовкає. Натомість починає маніпулювати своїми ногами: то виростає під стелю, то осідає аж до підлоги. Хоче мене розсмішити.
Але мені зараз не до сміху, і я якомога строгіше кажу:
— Вийди і не заважай мені працювати! А то поскаржуся мамі.
Джек боїться мами як вогню. Мабуть, тому, що лише мама складає для нього програми. Він одразу ж повернувся і вийшов.
А я, наморщивши лоба, починаю тицяти по клавішах.
Спершу віддрукував, якою Венера була п’ятсот років тому, коли до неї полетіли перші космічні станції, а спеціальні апарати опустилися в її атмосферу. Бо людина в ті часи не могла б пробути там і хвилини: згоріла б, розплющена. П’ятсот же градусів за Цельсієм та сто атмосфер тиску! Метал, і той не витримував. До того ж в атмосфері майже не було кисню — один вуглець. Мов навмисне для того, щоб живі істоти туди й не потикалися.
Та вчені зібралися й стали думати, як зробити Венеру придатною для життя. Думали, думали, сто літ майже думали, і врешті надумалися: остудити Венеру! Понизити температуру до земної.
Спершу хотіли перевести Венеру на іншу орбіту. Од Сонця подалі. Збудувати на полюсах величезні атомні двигуни та й запустити. Але потім, коли підрахували, то зрозуміли, що нічого не вийде. Бо вивести Венеру на нову орбіту — означало б порушити орбіти всіх інших планет, в тім числі й нашої Землі. А потім Венера під час перельоту втратила б майже всю свою атмосферу. І деформувалася б.
Тож учені вирішили: планету не чіпати, а створити довкола неї сонцезахисний екран. Прикрити наче парасолькою, що відбивала б майже все інфрачервоне проміння, поки планета охолоне до потрібної температури.
Зараз, коли подивитися на Венеру в телескоп, “парасолька” ота відразу ж впадає в око. Сяє, мов розплавлене срібло.
А потім заходилися коло вуглецю: прямо в атмосферу висіяли спеціальні бактерії, які жадібно поглинали вуглець, виділяючи кисень. Кожна бактерія, розмножуючись, ділилася щосекунди на дві, і так без кінця.
Кожна рослина, завезена туди із Землі, починає рости, мов несамовита. “Венеріанський гігантизм” — так охрестили це явище вчені. Я сам бачив у венеріанському музеї оті неймовірні рослини. Листок лопуха завбільшки з величезну кімнату. Або одна картоплина на сто тридцять два кілограми! Або тридцятикілограмове яблуко. Могло б вирости й більше, та не витримував хвостик — обривався. Ото якби таке яблуко впало раптом на голову! Хоча б тому ж Сашкові, якого я терпіти не можу. Такий уже задавака!..
Ну, а потім, коли атмосфера значно потоншала та наповнилася киснем, стали думати про водень, бо життя ж без води не буває, а вода — це Н2O. І знову висіяли бактерії, тепер уже в грунт, у скельні породи. То були фабрики водню, що безперестанку надходив в атмосферу. Там він сполучався з киснем під суцільні блискавки, і цілі потоки води день і ніч лилися згори, заповнюючи щонайменші западини.
Так утворилися моря й океани, річки та озера, словом, усе, як і на нашій Землі, тільки вісім материків замість наших шести та набагато більше гір і вулканів.
Не забув написати й про клімат: суцільні субтропіки, бо вологість там набагато вища од нашої. Так що сніг не випадає ніколи, а тиск — півтори атмосфери.
Іще там живуть штучно виведені розумні істоти… Генетики конструювали їх так, щоб вони ідеально були пристосовані до нелегких тих умов. Бо землянин більше п’яти років не витримує: шкіра покривається мохом, і тоді треба мерщій тікати на Землю.
Тож на Венері постійно живуть лише венеріани.
Розум їхній аніскільки не поступається людському, і зовні вони дуже подібні до нас, хіба що мають довші й могутніші тулуби, мускулистіші руки й ноги.
Окрім венеріан, там є іще оранги… Точнісінькі копії орангутангів, що їх можна побачити в зоопарках. Лише з майже людським розумом. Це одна група генетиків, коли вирішували, ким заселити Венеру, звернула в своїх пошуках увагу на мавп, ідеально пристосованих до субтропіків. То й вирішили — взяти тіло орангутанга, а розум — людський. Що з того вийшло, розповім трохи нижче. Ми з татком, власне, й летимо через це…
Додам лише, що тим орангутангам із людським майже інтелектом дали назву “оранги”… Все ж не тварини, а майже люди…
Що ж іще цікавого на Венері? Ну, різні рослини, які самі там розплодилися. Відбулися якісь таємничі мутації, як каже тітка Павлина. Вона саме за цим туди й їде: вивчати оті мутації.
Цікаво, візьме вона із собою Цезаря чи ні? Мабуть, не візьме; татко сказав, що з цим дуже строго. А жаль. Та й Цезар сам сумуватиме…
Що ж іще про Венеру? Здається, все. А про що не написав, те побачу на місці. Бо для чого тоді й летіти?..
— Багатенько ж ти написав! — сказав насмішкувато татко. — Аж дві неповні сторінки!
Прочитав надруковане, поклав до папки.
— Ну, біжи, відпочинь, роботяго!
Я пішов, трохи ображений. Цим дорослим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Друга планета», після закриття браузера.