відчувалося наближення холодних вітрів, коваль наказав Атею деякий час самому наглядати за їх невеликим господарством (декілька коней та корів) та зник у степу. Казали, що у нього було Видіння. Принаймні, Атей ніколи ще не бачив свого батька таким зосередженим і замисленим. Тільки коли осінь владно запанувала над Борисфеном, Аріант повернувся й відразу прийнявся за роботу. Із собою він привіз декілька злитків якогось дивного металу, з яких і почав виковувати Щит Таргітая. За своєю формою щит нагадував звичайні овальні щити, якими зазвичай користувалися скіфські воїни. Але метал, з якого був виготовлений цей щит, на відміну від інших скіфських щитів, був надзвичайно легким і в той же час дуже міцним. Атей, який з дитинства звик зацікавлено спостерігати за роботою батька та ще й допомагати йому у незначних ковальських роботах, одного разу не витримав і запитав, що це за такий дивний щит виготовляє Аріант. Батько подивився на Атея, немовби міркуючи, чи варто відкривати сину якусь глибоку таємницю, і лише коротко відповів: «Це буде Щит Таргітая». Зрозуміло, що після цих слів зацікавленості Атея не було межі, але він напевно знав, що батько більше нічого йому не скаже, принаймні до слушної години. Вони покинули табір і довго пробиралися крізь заметіль до глибокого яру поблизу Борисфену. Над яром височили кам’яні брили, захищаючи його від пронизливих степових вітрів. Батько звично підготував кузню й почав роботу. Він майже не розмовляв, і Атей відчував, що душа й розум коваля блукають десь далеко, у нетрях якогось іншого світу, недосяжного для звичайних людей. Годинами Атей роздмухував вогонь у невеликому горні, зачаровано вдивляючись, як під вправними ударами молота розпечений металевий брус прийхмає овальну форму. Але іноді розмірений дзвін молоту, тріск жаринок з горну, дим і мінливі тіні від червоного полум’я вводили його у дивний стан, коли, здавалося, він поринає у напівзабуття і в мареві бачить літ диких коней по степу, а у відблисках полум’я червоне сонце й заграви над степом. Коли Атей приходив до тями, тіло його все ще стояло біля міху, руки робили звичну роботу помічника коваля, але він не знав, скільки часу знаходився в забутті і що існує насправді — ця ковальня чи марева, серед яких він щойно перебував… Коли в степу припинилися люті темні бурани і яскраве сонце піднялося над засніженою рівниною, Аріант зійшов зі щитом на курган, що височив поблизу яру, де знаходилася їх кузня, й довго дивився на відблиски сонця на полірованій поверхні свого творіння. Після цього він почав довгу й кропітку роботу над чеканкою якогось дуже складного візерунку на поверхні щита. Тепер Атей не наближався близько до батька, коли той працював. Більшу частину часу він займався полюванням, потім готував їжу, вони мовчки їли, а потім Аріант знову повертався до роботи, неквапливо і зосереджено вкриваючи блискучу поверхню щита складним візерунком. Але докладно розглянути цей візерунок Атей, як це йому не кортіло, не міг. Коротким рухом руки батько наказав йому не наближатися до ковадла, на якому він продовжував свою роботу. Тому Атей, видершись на верхівку яру й прихилившись до кам’яної брили, годинами спостерігав, як батько замислено стоїть, вдивляючись у холодну поверхню щита. Іноді той міг простояти так цілий день, занурений у глибокі роздуми, а іноді, не відриваючись, щось старанно ритував на поверхні щита… За десять днів до битви при Урочищі Трьох Мечів батько несподівано розібрав кузню, старанно загорнув щит у шкіряний чохол, і вони відправилися до скіфського табору… А потім прийшов день битви…
…Атею здавалося, що його кінь летить, не торкаючись копитами землі. Холодний вітер, у якому, втім, вже відчувався теплий подих весни, безжально шмагав, немов канчуком, у обличчя. Позаду щось запально кричали алани. Атей озирнувся. Декілька вершників неслися за ним. Один з них, ставши на стременах, блискавично напнув свій лук, і довга стріла просвистіла біля обличчя Атея. Але коні аланів були вже втомлені, а на їх вершниках було занадто багато заліза, тому відстань між Атеєм і ворогами швидко збільшувалася.
Хлопець розправив плечі й радісно вигукнув бойовий клич свого роду. Його кінь, спрямований вмілою рукою, зробив широке півколо по степу — ось вже попереду показалося вкрите старими шкірами їх шатро. Залишалося тільки захопити шит і майнути світ за очі, подалі від ворогів. В декілька стрибків кінь Атея доскочив до шатра.
Хлопець скотився із сідла, заскочив у шатро. Чохол зі щитом був підвішений на центральній жердині шатра, зверху над чохлом висів на шкіряному ремінці старий меч — акінак, що з давніх-давен передавався з покоління в покоління пращурами Атея. Здавалося, у цьому мечі приховується безжальна сила, готова покарати кожного чужинця, який наважиться торкнутися щита. Атей, схопивши в оберемок щит і прадідівський акінак, вихопився з шатра. Алани вже спускалися у низину, де стояло шатро. Тепер їх і хлопця розділяла відстань одного лету стріли. Мисливське завзяття захопило їх. Малий скіфський хлопець був для них тепер звичайною дичиною. Атей розгублено озирнувся навкруги — його кінь лежав неподалік, він хрипів, намагаючись підвестися. У його шиї стирчала довга аланська стріла…
Глава 4. Стрибок у безодню
Четверо аланських вершників вже наближалися до шатра. Атей закинув чохол зі щитом за спину й побіг по схилу яру вгору. Земля була волога, і його ноги, взуті в шкіряні чоботи, слизько човгали по крутому підйому. Декілька разів хлопець падав і, тяжко ловлячи ротом зимне повітря, підхоплювався і продовжував бігти далі. Але й алани вже не могли гнати чвалом своїх коней. Коні, обтяжені важко озброєними вершниками, вкриті тяжкими панцирами, загрузали копитами в землі й талому снігу, крутилися у багнюці, ледь підкорюючись ударам аланських канчуків. Лише один вершник, розмахуючи луком, погнав свого коня по верхньому краю яру, намагаючись перетнути шлях Атею. Нарешті хлопець вибіг на схил і озирнувся навкруги. Четверо вершників крутилися на дні яру, намагаючись видертися з багнюки. Атей ледь перевів дихання. Спочатку він збирався дременути у кучугури, які непролазними лабіринтами тягнулися вздовж берегу Борисфену. До них було лише декілька летів стріли — там би він зміг сховатися від сарматів. Але саме з того боку, перетнувши шлях до відступу, наближався аланський вершник. Залишалося бігти тільки вперед — туди, де повільно котив свої сірі свинцеві хвилі Борисфен. Часу на роздуми не залишалося, і Атей стрімко побіг до берегу. Бігти було вкрай незручно — ноги загрузали у вологу землю, горит зі стрілами та луком заважав бігти, а щит, здавалося, з кожним