Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

— Сумління і боягузтво — власне, одне й те саме, Безіле. Сумління — це лише фасад боягузтва, та й годі.

— Не вірю я цьому, Гаррі, і певен, що й ти не віриш. Проте, хоч би що там спонукало мене, — між іншим, це могла бути й гордість, бо я таки дуже гордий, — я все ж протискувався до дверей. І тут, ясна річ, я натикаюся на леді Брендон. «Чи не збираєтесь ви втікати так рано, містере Голворд?» — вигукнула вона. Ти ж знаєш, який у неї на диво пронизливий голос!

— Ще б пак, вона — чистісінький павич у всьому, крім краси, — докинув лорд Генрі, обриваючи стокротку довгими нервовими пальцями.

— Я ніяк не міг її спекатись. Вона підводила мене до високого рангу аристократів, до кавалерів зірок та ордену Підв’язки, до підстаркуватих дам у величезних діадемах і з папужими носами, і всім рекомендувала мене як свого найближчого друга, хоч доти ми лиш один раз бачились. Вона вбила собі в голову, ніби я знаменитість. Здається, саме тоді якась моя картина мала гучний успіх, — тобто про неї затеревенили в дешевих газетках, цьому мірилі безсмертя нашого часу… І враз я опинився лице в лице з тим юнаком, чия зовнішність так дивно мене схвилювала. Ми стояли зовсім близько — мало не торкались один одного. Наші очі знову зустрілись. Хай це було нерозважливо, але я попросив леді Брендон познайомити нас. Зрештою, воно, мабуть, було не так нерозважливістю, як просто неминучістю. Ми й без знайомства завели б між собою розмову — я був у цьому впевнений. Те саме сказав мені згодом і Доріан. Він теж зразу відчув, що нас звів не випадок, а доля.

— І як же леді Брендон відрекомендувала тобі цього чарівного юнака? — запитав лорд Генрі. — Адже вона так любить давати побіжні характеристики своїм гостям! Пригадую, одного разу, підводячи мене до старого червонолицого добродія, усього в орденах і стрічках, вона просичала мені у вухо приголомшливі подробиці з його біографії. І це таким трагічним шепотом, який було чути, певно, кожному у вітальні! Я тоді просто-таки мусив утекти — мені більше до вподоби самому розгадувати, хто є хто. А леді Брендон рекламує гостей точнісінько, як аукціонер товари. Вона або розкладе їх тобі до кісточок, або повідомить усе, крім того, що ти хотів би знати.

— Бідна леді Брендон! Ти безжальний до неї, Гаррі, — байдуже мовив Голворд.

— Мій любий, вона намагалася створити салон, а мала щастя відкрити ресторан. Тож хіба я можу захоплюватись нею? Гаразд, але як же вона висловилася про Доріана Ґрея?

— Та десь приблизно так: «Чарівний хлопчик… Ми з його бідною матір’ю були абсолютно нерозлучні. Забула, що він робить… боюся, що він… не робить нічого… ох, ні, він грає на роялі… чи той, на скрипці, любий містере Ґрей?» Ми обидва тоді не змогли стриматися від сміху й одразу стали друзями.

— Зовсім непогано, коли дружба починається сміхом, та найкраще, коли вона ним і закінчується, — сказав молодий лорд, зриваючи іншу стокротку.

Голворд похитав головою.

— Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі, — пробурмотів він, — або що таке ворожнеча, коли хочеш. Ти любиш усіх — і тим-то байдужий до кожного.

— Ти страшенно помиляєшся! — заперечив лорд Генрі. Зсунувши капелюха на потилицю, він подивився на маленькі хмарки, що, наче сколошкані сувої лискучого білого шовку, пливли через туркусову глибінь літнього неба. — Так, ти страшенно помиляєшся. Я дуже дбайливо розрізняю людей. Друзів собі я добираю лише вродливих, приятелів — лише лагідних, ворогів — лише розумних. Особливо не завадить обережність, коли добираєш собі ворогів. Серед моїх супротивників немає жодного недоумка. Всі вони люди розвиненого інтелекту, і тому вміють належно цінувати мене. Я розумію, це, мабуть, марнославство в мені говорить, еге ж?

— Та так, Гаррі… Але виходить, згідно з твоїми приписами, я лише приятель?

— Мій дорогий Безіле, ти для мене далеко більше, ніж приятель!

— І далеко менше ніж друг. Мабуть, щось таке наче брат?

— Ет, брати! Мене вони не обходять анітрохи. Старший мій брат не збирається вмирати, а молодші, здається, тільки те й знають.

— Гаррі! — вигукнув Голворд, спохмурнівши.

— Я не зовсім усерйоз це кажу, любий мій, але все-таки я не можу приховати зневаги до своїх родичів. Гадаю, це тому, що ми взагалі не ладні терпіти людей з тими самими вадами, які є у нас. Я глибоко співчуваю люті англійського плебейства на те, що вони називають «розбещеністю вищих класів». Маси інстинктивно розуміють, що пиятика, глупота, неморальність мають бути властиві саме їм, і якщо хто-небудь із нас шиється в дурні, він зазіхає на їхній привілей. Коли суд розглядав справу про розлучення бідолахи Саутворка, їхнє обурення було воістину величне. Та однак я не думаю, щоб хоч би з десять відсотків пролетаріату жило морально.

— Я не йму віри жодному твоєму слову, Гаррі! Та й ти сам — я певний — не віриш у це.

Лорд Генрі погладив гостру каштанову борідку і постукав ебеновою тростиною з китичкою по носаку лакованого черевика.

— Ну, ти достоту англіяка, Безіле! Уже вдруге ти зауважуєш те саме. Висувати якусь думку перед щирим англійцем — завжди нерозважна річ. Бо він ніколи не завдасть собі клопоту поміркувати, чи слушна ця думка. Єдине, що йому видається важливим, — чи ти сам віриш у неї. Але ж вартість ідеї не має нічого спільного зі щирістю людини, котра її висловила! Ба навіть що менше людина щира, тим істинність її думки ймовірніша, адже в такому разі цю думку не забарвлено суб’єктивними бажаннями й упередженнями! Та облишмо це, я не збираюся дискутувати з тобою про політику, соціологію чи метафізику. Мені люди подобаються більше, ніж принципи, а люди без принципів — більше, ніж будь-що інше у світі. Краще розкажи мені ще про Доріана Ґрея. Ви часто зустрічаєтесь?

— Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став для мене живлющим, як повітря.

— Це вельми дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь зацікавишся чимось іншим, крім свого мистецтва.

— Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав художник. — Я часом думаю, Гаррі, що в світовій історії є лише два важливі моменти. Перший — це поява нових засобів у мистецтві, другий — поява нового образу