Читати книгу - "Гра в королеву"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?
— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…
* * *
Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.
Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.
— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.
— Як хто? — перепитав Льоня.
— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.
Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув на сусідку.
— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.
— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.
— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.
— Не переймайтесь, якось помістимося.
Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.
— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.
— Слухай, а ти справді чотка…
— Чотка — це як?
— А це — перший клас…
— Навіть — комплімент?
— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…
— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.
— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.
— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?
— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.
— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.
— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.
— Та кому ти треба, чудило?
— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.
— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…
— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.
— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…
— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.
— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…
— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…
— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.
— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.
— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.
Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор:
— Мамо, батька притягли!
— Що батька?! — визвірився Льоня.
— Нє, мамо, батько діда притягнув і тітку Марусю! — знайшовся на слові малий і всміхнувся точно, як батько. Навіть кутик рота так само скептично опустився донизу.
— О, знову кумедія на порозі! — виглянула з дверей Ніла. — Коли ти вже смоли гарячої нап’єшся та чорти тебе вхоплять!
— Смолу, мадам, чорти в пеклі для тебе притримують. На твої габарити багато треба… А як я вип’ю, то в чому ти будеш кипіти? Я чоловік благородний, не можу свою скрипочку смоли позбавити.
Маруся залишила сусідів у коридорі досварюватись, а сама шмигнула в свої двері. Знала, що нічим не зарадить, лише зайві очі при не найкращій розмові. Діти кинулися на стук дверей.
— Мамусю, дідуньо приїхав! — одним духом виповів новину Олесь.
— Сьогодні?! — здивовано підняла брови жінка. — Він же мав завтра приїхати! Тату, ти де? Виходь! — зраділо гукала, на ходу роззуваючись.
— Привіт, дитя! — вигулькнув із кухні, витираючи руки рушником.
— Ти вже й при ділі? — поцілувала батька. — Чому ж без попередження? Міг би зателефонувати.
— Хотів зненацька застукати купу брудного посуду, немитих і голодних дітей…
— І п’яну дочку? — сміялася Маруся, тулячись до тата, як у дитинстві.
— Я так скучив за вами, доню… — тулився носом до її волосся. — Голодна?
— Дуже! Яко пес. Чую-чую пахощі з кухні, — втягувала повітря Маруся.
— І ми, яко песи… — нагадав про себе Олесь.
— Яко хто? — перепитала, сміючись, Маруся.
— Мамо, ти сама сказала, що ти яко пес, а нас із Яриною двоє. Значить, ми — яко песи.
— Татку, ти таке коли-небудь чув? — продовжувала сміятися Маруся.
— Я ще не таке чув. Нехай тобі Олесь розповість, яку він знає нову тваринку, — теж не стримував усмішки батько.
— І що це за звір невіданий у нас з’явився? — запитала сина.
— Ну, дідусю, але це правда! — переконував малий.
— То і я хочу знати ту правду, Лесику. Що за звіра нового ти викопав?
— Я його не викопав, а про нього читав. Це — сраконіжка!
— Що?! — Маруся не могла стримати сміху, що аж розривав її всю. — Дитино, — сороканіжка! Через те, що в неї сорок ніжок!
— Я йому вже це пояснювала! Але він наполягає на тому, що в тієї тваринки ростуть ніжки зі сраки. Через те її так назвали, — заусміхалась Яринка.
— Лесику, а в решти тварин звідки ноги ростуть? — допитувалася Маруся, ледь тамуючи сміх.
— Мабуть, звідти саме, — відповів серйозно син. — Але в інших — це не так помітно.
— Інші — це просто приховують, — реготав і собі Володимир Максимович, аж сльози йому наверталися на очі. — Знаєш, Марусю, я сьогодні пригадав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в королеву», після закриття браузера.