Читати книгу - "Київські бомби"

Тут же виринула ще одна дійова особа — товстун у гімназичній формі махав над головою ранцем, немов крутив пращу, явно збираючись наздогнати цибатого та збити його з ніг спритно кинутим бойовим снарядом. Зброї, котра так перелякала його товариша, товстун побачити не встиг. А якщо й угле­дів щось краєм ока, точно не роздивився до пуття, що саме стискала рука худого, з нездоровим, блідим, вкритим бридкими червоними цятками лицем чоловіка в пальті. У перші секунди товстий гімназист узагалі не звернув уваги на дивну мізансцену, з криком: «А-а-а, гоп!» він уже цілив у цибатого важкеньким ранцем, святкуючи перемогу в незрозумілому стороннім двобої. Та в останню мить устиг притримати свою непогамовну енергію, не відпустив шлейки ранця, той навіть не торкнувся вкляклого хлопця, майнув у повітрі, товстун лиш утратив рівновагу. Тільки тоді зрозумів: щось тут, у тихому похмурому прохіднику, відбувається не так.

— Чого стоїмо? — мовив Штерн голосно й досить чітко та зично, голос прозвучав грубо і злобно, наганяючи на обох гімназистів значно більше страху, ніж навіть револьверне дуло. — Чого витріщилися, питаю? Га? Чого не бачили?

— Нічого, — пробелькотів цибатий, виходячи зі ступору й задкуючи. — Нічого не бачили.

— Нічого не бачили, — луною повторив за ним товстун, котрий тепер опинився за спиною в товариша й визирав звідти, мов переляканий песик.

Хто-хто, а цей так точно нічого страшного не вгледів. Його насторожив помітний, не надто прихований переляк цибатого гімназиста.

— Правильно, — кивнув Штерн, тепер уже спокійно, не криючись, виймаючи руку з-за спини й опускаючи револьвер назад до кишені пальта. — Ви нікого й нічого не бачили. Нікому нічого не скажете. Вам просто нема про що говорити. Так чи ні?

Хлопці не в такт, але все ж таки дружно кивнули.

— Ви ж друзі? Друзі. Напевне друзі, — він і далі говорив рівно, не міняючи загрозливого тону. — Вчитеся добре. Втіха для батьків, хіба не так?

Цього разу гімназисти не кивали, мовчки стояли та вочевидь боялися того, що, на їхню думку, могло статися далі. А може, просто чекали, коли сюдою, через двір, захоче пройти ще хтось. Найкраще — офіцер, солдати з артилерійських казарм або «Косого капоніра»[7], що отримали звільнення в місто. Чи про­сто дорослий сильний містянин, випадковий перехожий. Дійсно, подібна зустріч була ймовірною, якщо затриматися тут на довший час, і така перспектива зовсім не посміхалася Штернові. Та виховну роботу слід було довести до кінця.

— Ви нічого не бачили, байстрюки, — промовив він. — Зате я добре розгледів вас. Запам’ятав і впізнаю. Київ — місто маленьке. Тим більше, ви напевне живете десь тут недалеко. Гімназія за кілька кварталів звідси. Навряд чи ви вчитеся далеко від матусиних спідниць. Розкажете про нашу зустріч хоч комусь, я вас зна­йду. По черзі. Чи обох відразу. Не я — так мої товариші. І вони не стануть ось так базікати з вами, бай­стрятами. Все ясно?

Тепер гімназисти кивнули в унісон. При цьому товстун намагався триматися за спиною цибатого, пересуваючись позад нього приставними кроками, в той час як його товариш, не зводячи зі Штерна очей, просувався назад, ближче до виходу.

— Куди? — прикрикнув Штерн. — Стійте тут! Умієте рахувати? Лічіть до ста, байстрюки. Можете вголос, та краще — про себе. Тільки тоді можете гратися далі… діти. За вами стежать.

Останню фразу він кинув про всяк випадок, навіть сам сумніваючись, що хлопці в сказане повірять. Коли обоє дружно заворушили губами, він розвернувся й пішов уперед, не озираючись.

Ця несподівана зустріч забрала не більше п’яти хвилин, за цей час філер так і не з’явився, тож Штерн мав повне право на висновок: відірвався.

Шпиг напевне помітив його нехитрий маневр, вирішив не видавати себе, потім доповість — об’єкт втрачено, так бувало не раз і не два. Слід попетляти ще трохи, час є, вийшов із запасом, і хто знає — раптом сьогоднішню акцію й не треба скасовувати. Може, це просто збіг, існувала ймовірність випадкової зустрічі, його портретний опис уже кілька разів друкували «Київські губернські відомості»[8] в рубриці оголошень про розшук особливо небезпечних злочинців. Звісно, там вказані його справжнє прізвище та ім’я, партійне прізвисько в такій об’яві не напишуть. Але ж на вулицях закликають видивлятися не Штерна, навіть не міщанина Лазаря Ароновича Штурмана, а молодого чоловіка двадцяти шести років із певними, доволі красномовними прикметами. Кінець кінцем, то міг справді бути не філер. Увагу на перехожого міг звернути звичайний лояльний до влади письменний робітник, з ненависної категорії штрейкбрехерів. Служка режиму, вирішив вислужитися, приклав до зовнішності випадкового перехожого прочитаний опис, пішов за ним слідом…

Щойно Штерн вийшов з маленького лабіринту дворів та опинився неподалік Бессарабки, зрозумів: геть ілюзії, нічого випадкового не буває. Засік відразу трьох шпигів. Один із них — знайомий вусань, тільки тепер без сумки й простоволосий. Нескладно вирахувати, як об’єкту вийти найпростіше, караулили на всіх можливих виходах.

Обклали.

2

Київ, центр. Вулиця Володимирська — Бібіковський бульвар[9]

Фаїна не любила Левіна.

Щоправда, винятків саме для нього не робила — вона, єдина жінка в групі, не любила нікого із соратників по підпільній боротьбі. Їй не подобалися ні Малюта, ні Вольф, ні Гірш, а їхнього керівника, Штерна, навіть трошки побоювалася. Свої почуття, точніше — їхню цілковиту відсутність, молода жінка озвучила вголос уже на першому ж зібранні, коли її приймали до бойового загону. Красунчик Левін тоді доволі щиро здивувався: гляди, мовляв, менше ніж півгодини знайомі, а вона вже нас не любить. Довелося пояснювати — треба розуміти, про яку саме любов Фаїна говорить.

По-перше, зазначила вона тоді, її справді коханого мужчину повісили в «Косому капонірі» разом ще з чотирма борцями цієї весни, холодного березневого ранку. Судді поспішали, між арештом та виконаним вироком минуло незвично мало часу, трошки менше чотирьох місяців. На апеляцію надії не було, та відхилялася сама можливість її подання: захисник навіть не робив вигляду, що переймається долею своїх підзахисних. Невідомо, кому хотіли царські сатрапи зробити такий єзуїтський подарунок поспішною стратою — собі, новому начальнику охранки полковнику Кулябку[10], київському генерал-губернатору Сухомлинову[11], першому міністру Столипіну[12] чи взагалі — самому государеві-імператору. Можливо, ніхто нікому нічиєї смерті презентувати не хотів, просто дійшли чутки, що приреченим готують втечу, тому й вирішили прискорити події.

Так чи інакше, після страти