Читати книгу - "Графиня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Насправді ж ми були знайомі п’ятнадцятий день. З них вісім днів як спали в одному ліжку. Я навіть не міг підозрювати, що все вийде так добре.
Тепер я обіймав Інгу, а за вікном бушувала гроза. Розколювалося і знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щільніше, Інга раптом стала розповідати, як колись, маленькою, втікала від грози, як бігла полем і їй здавалося, що блискавка от-от наздожене її. Влучить у неї, чомусь неодмінно в шию.
— Уявляєш, я знала, що не можна бігти, і все ж бігла, — казала Інга. — Бігла, і мені здавалося, що село втікає від мене.
— To ти із села? — спитав я.
— Ні, я там відпочивала в бабусі, — сказала Інга. — В татової мами.
— Дурненька, — сказав я і поцілував її в лоба.
Лоб виявився холодним і чомусь спітнілим. Я раптом подумав, що це було б дуже смішно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози.
— Страшенно хочеться курити, — сказав я.
— Ти ж казав, що кинув.
— Так, кинув, а тепер захотілося.
— Сигарети лишилися в моїй кімнаті, — з жалем сказала вона.
— То, може, підеш і візьмеш? — запропонував я.
— Зараз?
Я відчув, з яким здивуванням вона це спитала. Так, ніби я перед тим запитав, чи готова вона полетіти на Марс. Або вилетіти на мітлі крізь розчинене вікно.
«А чому б і ні?» — хотілося мені запитати.
Та я стримався. За вікном вже шумів дощ. Я відчув, як терпко, аж забиває подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь іншому?
— Я пожартував, — сказав я.
І раптом несподівано збагнув, що мене дратує запах цієї жінки. Чому б це?
«А чого хочеш ти?» — спитав я себе.
Відповіді не було. Бризки дощу залетіли в кімнату і впали нам на обличчя.
— Я спробую зачинити вікно, — сказав я і звівся на лікті.
— Ти зовсім не боїшся? — спитала Інга.
— Чого б я мав боятися?
Я встав і підійшов до вікна. Холод тут відчувався набагато більше. Над горами, які щільно обступили наш пансіонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсім поруч блискавка. Я подумав, що якби цієї миті хтось заглянув у вікно, він би побачив, яке в мене бліде обличчя. Ні, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетіти в кімнату. Цієї миті я гранично чітко відчув, що ця блискавка розкраяла надвоє моє життя.
Інга підійшла і стала поруч. Вона загорнулася в ковдру і все ж чомусь тремтіла, це я добре відчував.
— Глянь, вогник, — сказала вона. — Невже хтось такої погоди вийшов у море?
— Можливо, — погодився я. — Напевне, тоді ще грози не було.
— Тоді — це коли, як ти вважаєш?
— Ще, напевно, звечора.
— Може, то рибалка? Але хіба б він не відчув наближення грози?
— Може, він з товариства морських самогубців?
— Не жартуй так, Платошо, — попросила Інга. — Уявляєш, як там зараз самотньо?
Наступної миті грім шарахнув зовсім поруч. Ні, спершу різонула очі блискавка, і майже відразу вдарив грім. Але я встиг побачити, як лісом, що прилягав до санаторію, хтось біжить. То була жінка, я добре встиг розгледіти. Розхристана, простоволоса жінка.
— Ти побачив? — раптом спитала Інга.
— Кого?
— Там, внизу, хтось біг через ліс.
— Бачив.
І ледве я це вимовив, як ми почули пронизливий моторошний крик. Здавалося, цей жіночий крик змусив здригнутися стіни пансіонату.
— Я побіжу туди, — сказав я. — Може, їй треба допомогти?
— Допомогти? — Інга скинула ковдру і вчепилася мені за руку. — Ні. Ні. Не йди, я прошу тебе.
— Тоді ходімо вдвох!
— Але ж там дощ. Вона вже, напевно, добігла до нашого корпусу.
Знову спалахнула блискавка, і я побачив, як лісом, на тому ж самому місці біжить жінка. Інга скрикнула і притулилася до мене. Вдарив грім, і ми знову почули розпачливий крик.
— Платоне, що ж це таке?
— Що ти маєш на увазі?
— Я знову побачила ту жінку.
— То й що? — я сказав це якомога спокійніше.
— Мені страшно, Платоне. Давай відійдемо від вікна.
Ми таки відійшли. Я чомусь подумав, що варто б увімкнути світло. Не тому, що я боявся. Навпаки, мене все нестримніше тягло вниз, туди, де бушувала гроза. Де лісом бігла і не могла сховатися від грози дивна чи божевільна жінка. Цікаво, хто вона? Бо ж не могло нам привидітися — відразу обом.
Я схопив Інгу за руки і притяг до себе. Потім кинув її на ліжко. Я ждав, що от-от спалахне блискавка. Наче блискавка могла б допомогти мені ввійти в жінку, яку я пристрасно бажав. Десь внизу гримнули двері — хтось побіг у ніч. Я подумав, що не така вже й тендітна жінка піді мною. Зовсім не груденята в неї і не ноженята. Я притулився до неї так щільно, як тільки міг. Знову спалахнула блискавка.
Я побачив себе теж посеред лісу. Я біг за тією жінкою, біг і не міг наздогнати. Коли спалахнула блискавка, жінка оглянулася, і я бачив, що вона має обличчя Інги.
Так, то була Інга. Інга моєї уяви. Але справжня Інга лежала піді мною. Я кохав її, кохав пристрасно, як тільки міг.
Коли ж вона солодко застогнала, коли я ліг поруч, то раптом помітив, що гроза вщухла. Тільки десь далеко погримувало. Я поцілував Інгу, вона у відповідь щось солодко замурмотіла, наче кішка, що спіймала мишу, але сита вже — не хоче її їсти, а лише спроквола грається, тримаючи свою жертву в лапках.
Я встав і підійшов до вікна. Мене обдало холодом. Рвучкий вітер вдарив ув очі, потім обпік решту обличчя. Я вже хотів відійти назад, углиб кімнати, до теплого тіла Інги, коли раптом побачив серед лісу білий силует. Жіночий силует з піднятими руками. На тому самому місці, де я бачив жінку, що бігла посеред грози. Вона стояла тепер посеред лісу, біла, мовчазна, дивно заклична. Так, вона кликала мене до себе, це я добре розумів. Мені навіть здалося, що бачу її риси, бачу і не можу впізнати. Я зціпив зуби і змусив себе одвернутися. Інга на ліжку вже спала, солодко, наче маленька дитина.
ІІІ
Не знаю, що мене покликало того дня до моря. Зранку дув скажений, майже зимовий вітер, я чув, як одна жінка, яка щойно приїхала в наш пансіонат, сказала:
— Ніколи б не повірила, що в Криму таке буває, та ще й у серпні.
— Вчора погода була зовсім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Графиня», після закриття браузера.