Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

— Хіба сюди ще хтось переїжджає? — запитала Марілла.

— А ви не чули? По-перше, сім’я Доннеллів. Житимуть у старому домі Пітера Слоуна. Пітер найняв Доннелла помагати на млині. Вони десь зі сходу, і ніхто про них нічого не знає. І ще той недолугий Тімоті Коттон із сім’єю, з Вайт Сендз. Добрячий з них буде тягар для громади. У нього то сухоти, то він краде, як сорока. А жінка його — ото вже квола істота, до жодної праці не годяща. Навіть посуд миє сидячи. Дружина Джорджа Пая бере на виховання чоловікового небожа, Ентоні. Він ходитиме до твоєї школи, Енн, тож матимеш мороку з ним, будь певна. Та й не з ним єдиним. Пол Ірвінг переїздить сюди зі Штатів, до своєї баби. Пам’ятаєш його батька, Марілло? Стівена Ірвінга, що покинув Лаванду Льюїс тоді, у Графтоні?

— Він її не покинув. Вони посварилися… Так чи так, а винні в тому обоє.

— Ну та все ж вони не одружилися, і відтоді, кажуть, вона геть здуріла. Живе сама у тій своїй маленькій кам’яничці, кличе її Прихистком Луни. А Стівен поїхав до Штатів у дядькових справах і одружився там зі своєю янкі. І вдома відтоді не бував, хоч мати їздила до нього раз чи двічі. Оце два роки як овдовів, то вирішив прислати малого на якийсь час до своєї матері. Йому десять, і хтозна, чи буде з нього сумлінний учень. Хіба можна бути певною з тими янкі?

Пані Лінд зверхньо поглядала на всіх, кому не пощастило народитися чи зрости поза межами Острова Принца Едварда, мов Нафанаїл, що казав: «Хіба ж може бути з Назарету що добре?».[1] Вони могли, звісно, виявитись добрими людьми, та безпечніше було в цьому сумніватися. Особливо упереджена була вона щодо «янкі», бо ж колись її чоловіка обдурив на десять доларів хазяїн, із яким той працював у Бостоні, і відтоді ані сили земні, ані небесні не могли переконати пані Рейчел, що Сполучені Штати загалом не несуть за це відповідальності.

— Ейвонлійській школі свіжа кров не завадить, — сухо відказала Марілла, — а хлопець, коли буде схожим на батька, то виявиться й геть незлецьким. Стів Ірвінг був наймиліший хлопчина з тутешніх, хоч і скільки людей вважало його пихатим. Пані Ірвінг, мабуть, страшенно втішиться. Так самотньо їй жилося, відколи помер чоловік.

— Хлопець, може, буде й нічогенький, але ж відрізнятиметься від ейвонлійських дітей, — винесла пані Рейчел свій остаточний вирок; її-ж бо думки щодо людей, місцин та подій були непохитними й рідко змінювалися. — А що то я чула, Енн, буцім ви засновуєте якусь спілку для вдосконалення нашого селища?

— Ми ще тільки говорили про це з дівчатами й хлопцями на останніх зборах дискусійного клубу, — зашарілася Енн. — Усі згодні, що то буде корисно… пан і пані Аллан теж нас підтримали. Такі спілки є вже в багатьох селищах.

— Ох, накличете ви халепу на свою голову. Ліпше покиньте це, Енн, от що. Людям не сподобається, коли їх раптом почнуть удосконалювати.

— Ми будемо вдосконалювати не людей, а саме Ейвонлі. Адже тут стільки всього можна покращити. Скажімо, якщо переконати пана Леві Болтера знести ту страшну халупу на його верхній фермі — хіба це не буде вдосконалення?

— Авжеж буде, — визнала пані Рейчел. — Те старе казна-що — уже багато років мов більмо на оці в усього селища. Та коли вам, «удосконалювачам», вдасться змусити Леві Болтера задурно чимось помогти громаді — хотіла б я це побачити, будь певна. Не буду знеохочувати тебе, Енн: може, думка ця й непогана, хоч мені здається, ти її підчепила в котромусь із тих гидких американських журнальчиків… але ж ти клопоту не збудешся зі школою, тому моя тобі дружня порада — облиш ті вдосконалення, от що. Хоча ти ж, коли щось собі ввіб’єш у голову, вже не відступишся. Ти завжди наполягала на своєму.

Щось у лінії непохитно стиснутих вуст Енн свідчило, що пані Лінд не помилялася. Серцем дівчина рішучо заповзялася таки створити Спілку вдосконалення Ейвонлі. Гілберт Блайт, котрий збирався вчителювати у Вайт Сендз, проте кожнісіньку суботу й неділю проводити вдома, був так само завзятий; та й решта молоді тішилася всілякій справі, що давала привід до частих зустрічей, а отже, і «розваги». Що ж до самих удосконалень, то чіткої думки про те, які вони повинні бути, не мав ніхто, окрім Енн і Гілберта. Вони обговорювали й ділилися своїми планами доти, поки — щоправда, тільки в їхній уяві — не постало нове ідеальне Ейвонлі.

Та були в пані Рейчел іще новини:

— У школі в Кармоді вчителюватиме якась Прісцилла Грант. Енн, то, здається, твоя подруга із семінарії?

— Так, саме вона. Прісцилла буде в Кармоді, як чудово! — вигукнула Енн. Сірі очі її спалахнули, мов вечірні зорі, а пані Лінд укотре замислилася, коли ж їй удасться-таки остаточно розв’язати питання, гарна дівчина Енн Ширлі чи ні.

Розділ 2

ХУТКО ПРОДАВАЛА, ТА ГІРКО ШКОДУВАЛА

Наступного дня Енн поїхала в Кармоді на закупи, і з собою взяла Діану Баррі. Діана, звісно, була однією з перших кандидаток на вступ до майбутньої спілки, отож усеньку дорогу туди й назад дівчата обговорювали подальші вдосконалення.

— Найперше мусимо пофарбувати клуб, — заявила Діана, щойно вони проминули пошарпану будівлю ейвонлійського клубу, котра, зусібіч оточена ялинами, стояла в невеличкому гайку. — Зараз він такий ганебно потворний. І зробити це треба чи не раніше, ніж умовимо пана Болтера знести стару халупу. Тато каже — нам це все одно не вдасться, бо Леві Болтер такий жаднюга, що задарма нічого не робитиме.

— Може, він дозволить хлопцям її розібрати, якщо вони перенесуть ті колоди йому на подвір’я і порубають на дрова? — з надією в голосі припустила Енн. — Треба робити все можливе й не сподіватися, що одразу все піде гладенько. Спершу, звісно, мусимо виховати громадський дух земляків.

Навряд чи Діана цілком зрозуміла, як це — «виховати громадський дух», проте слова були серйозні, аж її гордість охопила на саму думку, що вона належатиме до спілки з такою шляхетною метою.

— Вчора ввечері я придумала, що ще можна зробити, Енн. Отой трикутний клаптик землі, де сходяться дороги на Кармоді, Ньюбридж та Вайт Сендз — він увесь заріс ялинами, і чи не