Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Скажи, чого нас не люблять?

— Е, Ассоль, — говорив Лонгрен, — хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і нездатні.

— Як це — вміти?

— А ось так!

Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення.

Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки із клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, із люлькою в зубах, — й, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так зачиналася своєрідна фантастична лекція про життя й людей — лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, — дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце. Лонгрен, називаючи дівчинці ймена снастей, вітрил, предметів морського побуту, поступово захоплювався, переходячи від пояснень до різних епізодів, у яких грали свою роль то поземна катеринка, то стернове кермо, то щогла або певний різновид човна тощо, а від окремих ілюстрацій цих переходив до широких картин морських мандрівок, вплітаючи забобони в дійсність, а дійсність — в образи своєї фантазії. Тут з’являлася й тигрова кішка, вісниця кораблетрощі, і наділений даром мовлення морський півень, піти проти наказів якого означало збитися з курсу, і «Летючий Голландець» із шаленим своїм екіпажем; прикмети, примари, русалки, пірати — словом, усі байки, що ними моряки розважаються на дозвіллі в штиль або забившись до улюбленого шинка. Розповідав Лонгрен також про тих, хто вижив у кораблетрощі, про тих, хто здичавів і згубив дар мови, про таємничі скарби, бунти каторжників і про всяку всячину, і дівчинка слухала його уважніше, ніж, далебі, хтось прихиляв своє вухо до Колумба, коли той уперше розказував про новий материк. «Ну ж бо, кажи ще», — просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів.

Також за велику, завжди матеріально суттєву втіху дівчинка мала появу крамарчука з міської іграшкової крамниці, що охоче купувала роботи Лонгрена. Щоб загодити батька й уторгувати зайве, чоловік брав із собою для дівчинки кілька яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів. Торгуватись Лонгренові було не до вподоби, отож зазвичай старий просив справжню вартість, а крамарчук зменшував. «Ех, ви, — казав Лонгрен, — та я цілісінький тиждень сидів над цим ботом. (Бот був п’ятивершковий.[1]) Глянь-но, що за міцність, а углиб, а доброта? Бот цей п’ятнадцять чоловік витримає, хоч би у негоду». Кінчалося тим, що тиха метушня дівчинки, яка муркотіла над своїм яблуком, позбавляла Лонгрена стійкості й бажання сперечатися; він ішов на поблажку, а крамарчук, набивши кошик чудовими, міцними іграшками, ішов, посміюючись у вуса. Всю домашню роботу Лонгрен робив сам: колов дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати-таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.

Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, — міркувала Ассоль, — вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «Ти звідки приплив, капітане? — поважно спитала Ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала: — Я приплив… приплив… приплив я з Китаю». — «А що привіз?» — «Що привіз, про це не скажу». — «А, он як ти, капітане! Начувайся, посаджу я тебе назад у кошик». Тільки-но капітан вирішив-таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого: струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта — далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. «Капітан злякався», — подумала дівчина й кинулася за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, Ассоль повторювала: — «О, господи! Це ж треба таке…» — Вона намагалася не спускати з очей гарненький трикутник вітрил, що повільно віддалявся, раз у раз перечіпалася, падала й знову бігла.

Досі Ассоль не заходила так глибоко в лісові нетрі. Їй, захопленій палким бажанням упіймати іграшку, ніколи було роздивлятися на всі боки; біля берега, де вона метушилася, не бракувало перешкод, на які слід було зважати. Волохаті стовбури полеглих дерев, ями, висока папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй щокроку; долаючи їх, вона поступово втрачала сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб передихнути або змахнути з обличчя клейку павутину. Коли потягнулись у ширших місцях осокові й очеретяні чагарі, Ассоль вже була загубила з очей червоне блискотіння вітрил, але, оббігши закрут течії,